Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Ходімо, Ернсте! — наполягав Біндинг. — Не церемонься!
Гребер замотав головою.
— У мене немає часу.
— Але ж, Ернсте! Усього-на-всього по одненькій. Для цього в давніх друзів завжди знайдеться хвилина.
Давні друзі. Гребер глянув на Біндингів мундир. Той, як видно, досяг неабияких успіхів. А раптом саме він допоможе йому розшукати батьків, промайнула думка. Адже він — партійний діяч.
— Гаразд, Альфонсе, — сказав Гребер. — По одній можна.
— От і добре, Ернсте. Ходімо, це недалеко.
Проте це виявилось далі, ніж Біндинг запевняв. Він жив на околиці міста в невеличкій білій віллі, що мирно й неушкоджено стояла в гаю під високими березами. На деревах висіли шпаківні, десь дзюрчала вода.
Біндинг зайшов у дім перший. У коридорі висіли оленячі роги, череп дикого кабана й опудало ведмежої голови. Гребер здивовано розглядав усе це.
— Ти такий завзятий мисливець, Альфонсе?
Біндинг усміхнувся.
— Де там! Ніколи навіть рушницю в руки не брав. Це тільки прикраси. А непогано, правда ж? Справжній німецький дух!
Він провів Гребера до кімнати, вся підлога якої була встелена килимами. На стінах висіли картини в розкішних рамах. Кругом стояли шкіряні крісла.
— Якої ти думки про цю халупу? — гордо запитав Біндинг. — Затишно, еге ж?
Гребер кивнув. Партія дбає про своїх людей. Альфонс був сином дрібного торговця молоком. Батькові коштувало великих зусиль вивчити його в гімназії.
— Сідай, Ернсте. Як тобі подобається мій Рубенс?
— Хто?
— Та Рубенс же! Ота мазанина над роялем!
Це був портрет пишнотілої голої жінки, що стояла на березі ставка. Вона мала золотаві коси й широченний зад, освітлений сонцем. «На Бетхерів смак», — подумав Гребер.
— Гарно, — похвалив він.
— Гарно? — Біндинг був досить-таки розчарований. — Чоловіче, це просто прекрасно! Від того самого торговця-антиквара, у якого купує сам рейхсмаршал. Шедевр! Я придбав його за безцінь через другі руки. Тобі не подобається?
— Подобається. Тільки ж я в цьому нічого не тямлю. Але я знаю одного хлопця, який збожеволів би, побачивши цю картину.
— Справді? Відомий колекціонер?
— Та ні, але знавець Рубенса.
Біндинг був у захваті.
— Я радий, Ернсте! Справді радий! Адже мені самому ніколи навіть не думалось, що я буду колекціонувати твори мистецтва. Ну, а тепер розповідай, як тобі живеться і що ти поробляєш. І чи не можу я тобі стати в пригоді. У кожного ж свої зв’язки. — І він хитро усміхнувся.
Гребер, сам того не бажаючи, був зворушений. Це вперше йому без усякої перестороги запропонували допомогу.
— Ти можеш дещо зробити для мене, — сказав він. — Мої батьки пропали безвісти. Можливо, вони евакуйовані, а може, десь у селі. Як мені їх розшукати? Тут, у місті, їх, очевидно, немає.
Біндинг сів у крісло біля столика для куріння з кованої міді. Його блискучі чоботи нагадували димарі.
— Якщо в місті їх немає, це значно ускладнює справу, — сказав він. — Я спробую дещо розвідати. Для цього потрібно кілька днів. А може, й більше. Усе залежатиме від того, де вони. Тепер тут усе догори ногами, ти ж сам бачиш.
— Так, я це помітив.
Біндинг підвівся' і підійшов до шафи. Дістав пляшку та дві чарки.
— Спочатку вип’ємо, Ернсте. Справжній арманьяк. Я його більше люблю, аніж коньяк. За твоє здоров’я!
— За твоє здоров’я, Альфонсе!
Біндинг знову наповнив чарки.
— Ти де зупинився? У рідні?
— У нас нікого з рідні у місті немає. У казармі.
Біндинг поставив чарку на стіл.
— Але ж, Ернсте, це безглуздо! Відпустка в казармі! Це ж узагалі не відпустка. Ти міг би пожити в мене. Тут вистачить місця! Спальня, ванна, все що хочеш, ніякої мороки.
— Хіба ти живеш тут сам?
— Ну звичайно! Ти, може, думаєш, що я одружився? Я ще не настільки з глузду з’їхав. При моєму становищі й так двері від жінок не зачиняються. Можеш мені повірити, Ернсте, вони просто повзають переді мною на колінах.
— Справді?
— На колінах! Ось хоч би вчора. Дама з вищих кіл, руде волосся, чудові груди, вуаль, хутряне пальто. Тут, на цьому килимі, вона ридала ридма і була згодна на все. Хотіла, щоб я допоміг їй визволити чоловіка з концентраційного табору.
Гребер поглянув на нього.
— А тобі це під силу?
Біндинг розсміявся.
— Запроторити туди можу, але визволити — це справа не проста. Я їй, звичайно, цього не сказав. Ну, то як? Переїздиш до мене? Ти ж бачиш, як тут!
— Авжеж, бачу. Але поки що я не можу переїхати. Я скрізь розіслав запити про батьків і вказав зворотну адресу казарми. Я повинен чекати, доки надійдуть відповіді.