Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
Лоозе відповів не зразу.
— Авжеж, по-моєму, здорові, — сказав він і знову проковтнув клубок у горлі.
Греберу раптом стало соромно. Він зрозумів, що за таких обставин не питають, була людина здорова місяць тому чи ні. Тут питають лише одне: жива вона чи мертва, і більш нічого.
— Пробачте, — ніяково мовив він.
Лоозе махнув рукою:
— Облиш, Ернсте. Сьогодні кожен думає тільки про себе. На світі надто багато горя…
Гребер вийшов на вулицю. Коли він простував до філармонії, навкруги все здавалося йому похмурим і мертвим. Тепер же вулиця наче поширшала, посвітлішала й на ній з’явилося життя. Він бачив уже не тільки розбиті будинки; він бачив і бруньки на деревах, і двох собак, що гралися неподалік, і вимите синє небо. Його батьки не загинули, вони просто пропали безвісти. Ще годину тому, коли однорукий службовець сказав йому про це, така думка здалася Греберу жахливою і майже нестерпною. Тепер вона якимсь незбагненним чином обернулася на надію, і він знав: це сталося лише тому, що перед цим він на мить повірив у їхню смерть. А чи багато людині треба для того, щоб зародилася надія?!
9
Гребер зупинився перед будинком. Було темно, і розгледіти номер він не міг.
— Вам куди? — спитав якийсь чоловік, що стояв, прихилившись до дверей.
— Це Марієнштрасе, двадцять два?
— Так. А ви до кого?
— До медичного радника Крузе.
— Крузе? Що вам від нього потрібно?
Гребер придивився в темряві до чоловіка. Той був у чоботях і уніформі штурмовика. «Мабуть, якийсь зарозумілий квартальний наглядач, — подумав Гребер. — Його ще мені бракувало».
— Я поясню це самому докторові Крузе, — відповів Гребер і ввійшов у дім.
Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги — це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких. Його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.
Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребе-ра до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.
Він піднявся сходами. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього й залишила свою нову адресу.
Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.
— Крузе? — перепитала вона. — Вам потрібен доктор Крузе?
— Так.
— Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла й до квартири його не впустила.
— Він дома? — нетерпляче спитав Гребер.
Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.
— Ви на прийом? — поцікавилась.
— Ні, в приватній справі.
— У приватній?
— Так, у приватній. Ви дружина Крузе?
— Хай Господь милує!
Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.
— Послухайте, — промовив він, — я не знаю, що туту вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить. Мені треба побалакати з доктором Крузе, і більше нічого. Розумієте?
— Крузе тут більше не живе! — несподівано голосно заявила жінка — неприязно, вороже.
— Але ж ось його прізвище! — ІГребер показав на мідну табличку на дверях.
— Її треба було вже давно зняти.
— Але ж вона залишилась. Може, тут лишився і хто-небудь із його сім’ї?
Жінка мовчала. Греберові це обридло. Він уже зібрався був послати її під три чорти, коли раптом почув, як десь у квартирі відчинилися двері. Смуга світла впала з кімнати в темний передпокій.
— Це до мене? — запитав голос.
— Так, — відповів Гребер навмання. — Мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто знайомий з медичним радником Крузе. Але це, здається, недуже просто.
— Я — Елізабет Крузе.
Гребер перевів погляд на жінку з невиразним обличчям. Та відступила з дверей і зайшла в квартиру.
— Забагато світла, — просичала вона, проходячи повз освітлену кімнату. — Наказано ощадити електричну енергію!
Гребер усе ще стояв біля входу. Дівчина років двадцяти перейшла смугу світла, наче річку. Якусь мить він бачив великі дуги брів, темні очі й коси з червонуватим полиском, які живими хвилями спадали на плечі. Потім вона пірнула в напівморок передпокою і раптом постала перед ним.
— Мій батько більше не практикує, — сказала вона.
— Я прийшов не лікуватися. Мені треба дещо спитати.
Вираз обличчя дівчини змінився. Вона трохи повернула голову, немовби хотіла переконатися, чи жінка вже пішла. Потім квапно розчинила двері навстіж.