Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Заходьте, — шепнула вона.
Він зайшов слідом за нею до кімнати, з якої падало світло. Вона обернулась і подивилась на нього допитливим, пильним поглядом. Її очі були вже не темні, а сірі, прозорі.
— А я вас знаю, — промовила вона. — Адже раніше ви вчилися в гімназії?
— Так. Мене звати Ернст Гребер.
Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима й пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.
— Боже мій, Елізабет! — вигукнув він. — А я тебе не впізнав.
— Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.
— Ти також.
Вони стояли одне навпроти одного.
— Що тут, власне, сталося? — запитав Гребер. — Тебе охороняють, наче генерала.
Елізабет Крузе усміхнулася коротко й гірко.
— Не як генерала, а як полонену.
— Що? Чому раптом? Хіба твій батько…
Вона поквапно зробила застережливий жест.
— Зажди! — шепнула самими губами й пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила платівку. Залунав Го-генфридберзький марш.
— Ось так, — сказала вона. — Тепер можеш говорити далі.
Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.
Бетхер, очевидно, таки мав рацію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.
— Що це означає? — спитав він. — Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?
Елізабет підійшла до нього.
— Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. — Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. — Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?
— Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?
— То ти нічого не знаєш?
— Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.
— І все?
Гребер здивовано глянув на Елізабет.
— З мене цілком досить і цього, — відповів нарешті.
Напруження на її обличчі зникло.
— Твоя правда, — промовила вона стомлено. — А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.
— А що з ним?
— Він у концтаборі. Уже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.
— Я б тобі відразу про це сказав.
Елізабет похитала головою.
— Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.
«Обережність, — подумав Гребер. — Цілий день я тільки й чую це слово». Гогенфридберзький марш настирливо гримів далі.
— Може, ми його все ж таки зупинимо? — запропонував Гребер.
— Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.
— Я не донощик, — розсердився Гребер. — Що то за жінка? Це вона донесла на батька?
Елізабет зняла з платівки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.
— Тривога! — прошепотіла дівчина. — Знову тривога!
Хтось загрюкав у двері.
— Вимкніть світло! Усе це через вас. Завжди у вас море світла!
Гребер відчинив двері.
— Що — через нас?
Жінка була вже в протилежному кінці передпокою. Вона крикнула щось і зникла. Елізабет зняла Греберову руку з дверей і зачинила їх.
— Що це за сатана в спідниці? — спитав він. — Як ця відьма сюди потрапила?
— Її до мене підселили. Ущільнення. Я ще повинна радіти, що мені залишили хоч цю кімнату.
За дверима знову почулося тупотіння, крики жінки, дитячий плач. Завивання сирени стало гучнішим. Елізабет взяла плащ і одягнула його.
— Треба йти в бомбосховище.
— Ми ще маємо досить часу. Чому ти не поміняєш квартири? Жити з цією шпигункою під одним дахом — це, мабуть, справжнє пекло.
— Вимкніть світло! — знову закричала з вулиці жінка.
Елізабет рвучко повернулась до вимикача й погасила світло. Потім перейшла темну кімнату і стала біля вікна.
— Чому не міняю квартири? Тому що не бажаю тікати звідси!
Вона розчинила вікно. Тієї ж миті завивання сирени заповнило
всю кімнату. Гребер бачив у блідому світлі, що лилося з вулиці, чорний силует дівчини, яка накидала защіпки на віконні стулки; шибки краще витримують вибухову хвилю при розчинених вікнах. Потім вона повернулася назад. Здавалося, ніби шум підштовхує її в спину.
— Я не бажаю тікати звідси! — вигукнула вона, намагаючись перекричати сирену. — Невже ти цього не розумієш?