Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Швидше! Швидше!
Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко — і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою — легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.
З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях — і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.
Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися — зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждав своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.
Всім було весело. Поприходили також молоді чоловіки з молодицями та дітьми, навіть старі повилазили з хат — причовпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях і личаках, жінки — в домотканих хустках з овечої вовни, всі раптом забули про тривоги, які непокоїли їх вдень і вночі, про смертельну небезпеку, що причаїлася десь у далекому полі Половецькому, жартували, сміялися, каталися на крутилці.
Здавалося, весь Калиновий Кут зібрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому сні, під білими снігами, снили гіллясті рокити.
Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний — додому. Багатьох хлопців і дівчат він не впізнавав — виросли, стали дорослими. Інші постаріли, заросли бородами, але його впізнавали, махали вітально руками або підходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це ті, з ким він ще не зустрічався. А з тими, хто приходив допомагати в роботі — в рудку чи в кузню, вітався як з добрими друзями.
Десь у гамірливому натовпі загубилася Ганночка, зникли Василь та Іванко, а він стояв одинаком і радів з того, що своєю нехитрою крутилкою приніс землякам радість.
Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі — і побачив на протилежному боці кола, серед людей, Милану, зустрівся з її поглядом. І такий біль у ньому вичитав, такий смуток і таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нічого і нікого побіля себе не помічала, була заглиблена в себе, в свої думки і навіть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.
На її очах стояли сльози.
У Добрині обірвалося щось у душі. Так ось як кохала і кохає його й досі Милана. Довгі роки невідомості, коли всі поклали на ньому хрест, не пригасили її почуттів. Ні заміжжя, ні народження сина, ні приналежність до його роду не змогли вбити в ній того кохання, що спалахнуло в її серці п'ять з лишком років тому, а тепер, коли він несподівано з'явився, розгорілося, видно, ще з більшою силою.
Бідна, бідна Милана. Як же їй важко! Як потрібно стримуватися, щоб у сім'ї не видати себе, своїх почуттів жодним словом, жодним поглядом — перед Василем, перед батьками, перед Іванком та Ганночкою, що має таке пильне око і такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, і вона з ним нічого не змогла подіяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у заміжжі, коли не змогла стриматися.
Милана помітила, що він на неї дивиться, і почервоніла, але очей не опустила. Тільки вуста її розкрилися назустріч йому, і з них, здалося Добрині, злетіло одне-єдине слово, що пролунало в його ушах, мов грім: “Доб-рику-у!”
На одну коротку мить він втратив самовладання і аж подався вперед. Якийсь внутрішній вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову і потьмарив свідомість.
Як він утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на руки і не понести на очах у всього народу геть — хоч і світ за очі! Однак утримався, ніби приріс ногами до землі! Стиснув зуби і серце — і так стояв у страшній душевній напрузі, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, і поки не прояснився розум.
І тут він побачив, як до Милани підійшов Василь, щось сказав їй. Жінка здригнулася, мов зігнала з себе примарний сон, враз зів'яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.