Горить свіча

— Князь київський так мчав, що ніякий гонець не міг його обігнати. Всі ледве тримаються на ногах…

— Ось як! Тоді — воєвод у покої, і хай там приготують для них що потрібно, гриднів — у гридницю, а князя проси до мене!

Вавило вклонився і зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хоромині, міркуючи над тим, яка причина привела київського князя в Галич. Однак ніякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно — чекати.

Він накинув на себе червоне князівське корзно і підійшов до великого дзеркала в позолоченій оправі. Ні, не милуватися собою, бо його діяльна, палка натура не залишала йому вільної хвилини для цього жіночого заняття, а лише причесати гребінкою чорнявого непокірного чуба та розправити коротко підстрижену бороду і невеликі вуса.

Був він увесь тугий і міцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкі плечі, гордо посаджена голова, високе чоло і ясні очі — все в цій людині свідчило, що природа щедро наділила його і силою і розумом.

Причепурившись, він знову закрокував по просторій хоромині. І зразу ж думкою сягнув на сімнадцять літ назад. Тоді він уперше близько зійшовся в Києві на князівському снемі[43] з Михайлом Всеволодовичем, своїм близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру.

То був грізний рік. Не знати звідки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне військо — монголо-татарське. Половці намагалися оборонятися, але були розбиті. Навіть найсильніший їхній хан Юрій Кончакович був убитий, Данило Коб'якович теж. Прибігли половецькі хани — Котян та інші — на Русь і сказали руським князям: “Якщо ви нам не допоможете, то сьогодні ми були побиті, а ви завтра побиті будете”.

І зібрали тоді галицький князь Мстислав Мстиславич Удалий та київський князь Мстислав Романович багатьох руських князів на снем і вирішили так: “Краще нам зустріти їх на чужій землі, ніж на своїй”. І були тоді на тому снемі, окрім багатьох інших, також Данило Романович та Михайло Всеволодович, і хоча князеві Данилу було тоді лише двадцять два роки, а князеві Михайлу за сорок, вони числилися молодшими князями і не відали між собою неприязні, а були родичами, друзями.

Зібралися руські князі на Дніпрі, на Зарубі, а звідти пішли на низ до острова Варязького, а потім — до Олешшя, і коли переходили Дніпро вбрід, то від множества людей не видно було води. А бродники галицькі прийшли по Дністру на двох тисячах човнів і піднялися по Дніпру до Хортиці, де також був брід на бистрині. І прибули сюди татарські передові загони, щоб подивитися на руські човни і руських воїнів.

Руські стрільці напали і перемогли їх і йшли за ними вісім днів аж до ріки Калки, поки не зустрілися з татарськими сторожовими загонами. Тоді наказав Мстислав Мстиславич Данилові та іншим молодшим князям атакувати татар. А іншим, найстаршим, князям — Мстиславу Київському та Мстиславу Чернігівському — нічого не сказав, бо між ним і тими князями була давня ворожда. І ті, нічого не знаючи, залишилися стояти на місці.

Так із-за князівських незгод була роз'єднана руська сила. А була вона не мала. Великий князь київський Мстислав Романович наказав полічити всіх воїнів, коли князі зібралися на пониззі Дніпра, і вийшло небувале, неймовірно велике число — сто три тисячі. Відколи стояла під сонцем Руська земля, вона ніколи ще не збирала такої кількості ратних людей. А ще ж половці обіцяли виставити п'ятдесят тисяч вершників.