Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Мало, мало! — загукали парубки. — Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!
Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата не відставали від хлопців — натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї — став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв'язалася житнім перевеслом — стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.
Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.
— Поїхали по селу! По селу! На двор! — залунали голоси.
Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під'їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі — теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури — ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.
Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.
Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів — Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам'яті.
Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше — вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам'ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець — гарна пара для Ганночки! Аби ж тільки щастя їм!
Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються… А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-як подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?
А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана — братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він — хочеш не хочеш — та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!
Янка!
Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!
Він гірко усміхнувся своїм думкам.
Ну навіщо ти думаєш про неї, Добрине? Навіщо згадуєш її? Хіба не розумієш, що тобі до неї — як до сонця? Смерд — і бояришня! Монгольський богол — і донька воєводи київського! Хіба ці поняття сумісні? Забудь про неї думати, як і про Милану!
Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці — і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені — у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.
Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.
Хтось надумав:
— А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс!
Інший порадив:
— На Ірпінь! З горбів покатаємося!
Це сподобалося всім.
— Поїдемо! Поїдемо!
До них пристало ще кілька саней — з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за поворот — помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку — до яру.
Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.
— Сідайте! Хто не боїться перевернутися — до мене!
Добриня теж випряг коня, прив'язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду — і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.
Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.