Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! — защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. — Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь — хто до нас завітав!
З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.
— А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу — там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! — і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.
— Ну й ведмідь! — Добриня потер затерплу руку. — Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бігав…
— Го-го-го! Коли те було! — зареготав Кузьма. — А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..
Він сміявся гучно, розгонисто, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі.
Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.
Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добриню, вів далі.
— А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю.
— Яким “таким”? — спитав Добриня.
— Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…
— Не занадто мудрим і не дуже дурним, — скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.
— Ну, я такого не сказав, — знову зареготав Кузьма. — А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте — серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?
— Колодки йому на шию! Колодки! — закричали дівчата. — Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!
— Та жону придбати!
— Та діток годувати!
— Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!
Росиця зашарілася, метнулася в сіни — внесла пару важких березових колодок, зв'язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.
Всі втішно заплескали в долоні.
— До танцю! До танцю! Де гуслярі?
Добриня розвеселів — від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.
Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:
Молодий молоду Посадив на льоду — уставай, молода, бо студена вода! Ой, дід-ладо, молоду, ой, дід-ладо, на льоду! Уставай, молода, бо студена вода!Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п'ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?
Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.
— Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! — і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.
А дівчата тут же защебетали:
Ой дівчино-вутко, виходь заміж хутко за отого молодого, що танцює прудко!Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива, її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.
Добриня не зводив з неї очей — замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі — і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!
Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.
— Вже все прочахло! До столу! До столу!
Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все — навіть ложки пооблизували.