Янголи і демони
- Автор: Браун Дэн
- Серия: Роберт Ленґдон #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0437-2
- Переводчик: А. Кам’янець
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Янголи і демони». Краткое содержание книги:
— Негідники випалили йому тавро, — хрипло сказав Колер. —
11 а грудях.
28
(Іекретарка Сильвія Боделок у паніці металась під дверима порож-пього кабінету директора. Куди він, у біса, подівся? Що робити?
Цей день був ненормальний з самого ранку. Щоправда, на службі в Максиміліана Колера кожний день мав шанс стати див-ним, однак сьогодні директор перевершив сам себе.
— Знайдіть мені Леонардо Ветру! — зажадав він, щойно Силь-вія прийшла на роботу.
Вона слухняно набрала телефон Леонардо Ветри, послала повідомлення йому на пейджер і на електронну скриньку.
Нічого.
Роздратований, Колер забрався геть — очевидно, шукати Ветру сам. Коли за кілька годин він повернувся, то вигляд мав явно кепський… Не те, щоб Колер загалом колись виглядав добре, але тоді це було гірше, ніж звичайно. Він замкнувся в себе кабінеті, і було чути, як він там дзвонить по модему, розмовляє по телефону, надсилає факси. Потім директор знову кудись зник і відтоді більше не повертався.
Спочатку Сильвія вирішила не звертати уваги на всі ці вибрики як просто на чергову виставу Колера, та коли він у належний час не з’явився для щоденної ін’єкції, вона не на жарт стривожилася: фізичний стан директора потребував постійного лікування, і коли той наважувався випробовувати долю, це завжди закінчувалось погано — респіраторним шоком, нападами кашлю і шаленим напруженням для медперсоналу. Іноді Сильвії здавалося, що Максиміліан Колер підсвідомо бажає смерті.
Вона послала б йому нагадування на пейджер, та вже добре затямила, що самолюбство Колера не зносить жалості. Минулого тижня він так розлютився на одного заїжджого науковця, який недоречно йому поспівчував, що схопився на ноги й пожбурив йому в голову важкий пюпітр. У люті король Колер був дивовижно спритний.
Однак зараз Сильвію найбільше турбувало навіть не здоров’я директора. Перед нею постала інша, ще нагальніша дилема. П’ять хвилин тому їй подзвонила ошаліла чергова з комутатора ЦЕРНу
і сказала, що директора терміново просять до телефону.
— Його зараз немає, —відповіла Сильвія.
Тоді чергова повідомила, хто саме хоче говорити з директором.
Сильвія мало не розсміялася вголос.
— Ти що, жартуєш? — Вона слухала й не йняла віри. — І ти пересвідчилась, що він саме той, за кого… — Сильвія посерйоз-пішала. — Зрозуміло. Добре. Запитай, у якій справі… — Вона
іі тхнула. — Ні. Усе нормально. Скажи, хай зачекає на лінії. Я зараз розшукаю директора. Так, я все розумію. Постараюсь якнайшвидше.
Але знайти директора Сильвії так і не вдалося. Вона тричі набирала номер його мобільного телефону і щоразу чула те саме: «Наш абонент перебуває поза зоною досяжності». Поза зоною Оосяжності? Як далеко він міг заїхати? Сильвїя подзвонила на пейджер. Двічі. Жодної реакції. Дуже на нього не схоже. Вона паніть послала електронного листа на його мобільний комп’ютер.
11 і чого. Так начебто чоловік просто провалився крізь землю.
7о що ж робити?
Сильвія знала: якщо відкинути перспективу самотужки обшукувати весь комплекс ЦЕРНу, залишається тільки один спосіб, я к привернути увагу директора. Йому це навряд чи сподобаєть-і м, але того добродія, що хоче з ним говорити, не випадає довго тримати на лінії. І він, схоже, аж ніяк не налаштований почути, що директора немає на місці.
І Сильвія, здивована власного сміливістю, зважилась. Вона у пі йшла до кабінету Колера і наблизилась до металевої скриньки па стіні за його столом. Відчинила дверцята, уважно подивилась па кнопки і знайшла потрібну.
Тоді набрала в груди повітря й узяла мікрофон.
29
Вітторія не пам’ятала, як вони дійшли до головного ліфта. Та ось поїш їдуть угору. Колер ззаду, вона чує його важке дихання. Стурбований погляд Ленґдона проходить крізь неї, наче привид. Він іабрав факс і поклав собі до кишені подалі з її очей, але страшна картина міцно вкарбувалася їй у пам’ять.
Ліфт піднімався, а світ Вітторії закрутився в темряві. Тату! Вона намагалась уявити його живим. І на коротку мить, в оазі пам'яті, знову опинилася з ним. їй дев’ять років, вона скочується з зелених пагорбів, укритих едельвейсами, а над головою крутиться швейцарське небо.
Тату! Тату!
Радісний Леонардо Ветра сміється поруч.
— Що, янголятко?
— Тату! — Вона хихоче й ластиться до нього. — Спитай мене, що таке квітка?
— Але ж ми з тобою, сонечко, знаємо, що таке квітка. Навіщо я буду запитувати?
— А ти просто запитай.