Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Ей Боже!..
— Та й так.
— І не сказав, як називається?
— Ні.
— Ані звідки йшов?
— Ні.
— Ані куди йшов?
— Нічого не казав. Як навпомацки умер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!
Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.
— Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! — додала зляканим голосом. — Най Господь Бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні, — додала вона живо, — я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так — чужого з дороги! Раз, що з дороги!..
— Ну, — відповів чоловік, — а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки… та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна — а заплатила. Останній коцик[31], кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було — пішло за умерцем…
— Боже!
Мовчанка.
Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.
— Люди добрі! — сказала. — Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася…
Люди поставали, ніби скаменілі.
— Що ви кажете, жінко?
— Сьогодні в полуднє. Ще оноді… таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж Бог святий не змилувався над нею.
Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.
— Най Бог боронить! Се вже, останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би… — оповідачка перервала і сплакала. — Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла — головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець…
Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квапно дальше. Ярмаркові заніміли.
Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одно до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.
«Завтра піду!» — подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.
— Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є, — сказав він. — Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.
Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.
— І все так виходить, — толкував білоголовий далі, — що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Сама на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся — а він добрий чоловік і розумний, — знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть — дивіть, — таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат — вона: мусила вона його в хату дістати…
— Най Господь боронить!
Знов мовчанка. Сим разом побожна… покірна, боязнею переповнена мовчанка.
— Але чим вона тепер похорон справить, діду? — спитала знайома вже жінка. — Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за «чужим» пішло? Панотець даром не сховають!
— Продасть корівку! — відповів білоголовий.
— Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! — обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.
— Та як уже без грошей?
31
Коцик — ковдра.