Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Станули на місці.
Вокруг тишина і лиш гудіння лісом… Темний великан дише льодовим холодом і стоїть, як мур, неповорушно. Попри нього біжить вузенька сільська дорога, а край дороги «лицем звернена до нього» хата Магдалени. За хатою мізерний садок, що опирається о толоку вже чужого села.
Але в тій хвилі хата Магдалени нікого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двісті кроків віддалена.
Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянці край дороги під лісом і не ворухається. Лице у нього з болю викривлене, жовте, ніби задеревіло. Пальці стиснені.
Сумний вид.
— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.
— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.
— Ану, мой, потермоси, аби знати, чи живий, чи ні… — розказав нетерпеливо панотець.
Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин-мандрівник занедужав у дорозі і якраз тут повалився. Мізерна одіж, зужита торбина при боці, худе, як віск, лице роз’яснило йому все.
— Рушається?
Несміливою рукою обмацував старший ґазда чужинця і доглянув.
— Живий! — кликнув. — Рушається…
Хвилина напруженого мовчання.
Панотець задумався, а чоловіки мовчали. Оглядали цікавим оком нещасного, як лежав і ледве чутно стогнав. Незвичайно було.
Звідки йшов?.. Хто він?.. Ані старий він, ані молодий… з роботи, може, якої вертав. Руки в нього дьогтем помарані, неначе дьогтем гандлював. От що нещасного в дорозі постигло… Нараз постукав панотець нетерпеливо палицею, не промовивши ні словечка. Ґазди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнувся.
— Живий він, живий, панотчику, — впевнив, як передше. — Але до смерті йому вже недалеко. Губи посиніли… Що тут робити?
— Що робити?
— Свічку принести, аби без свічки не вмер! — додав поважно молодший.
— Дурню! — залаяв панотець. Відтак викривив старечі уста погірдливо. — Плентаються кудись! — процідив. — Блудять світом, марнуються, а наостанку спадають тягарем на других. Хто візьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всі видатки?
Чоловіки витріщилися з переляком на нього і змовкли.
Очі панотця засіяли недобрим блиском; біла довга борода його задрижала… він нагнув плечі ще більше, як звичайно, і, піднявши руку високо вгору, указав довгою палицею на пусту, завіяну толоку сусіднього села.
— За готар, — прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом. — Затягніть його за готар… Сусіднє село нехай собі з ним голову б’є… — І відвернувшись роздразненим рухом від усіх, потюпав квапною ходою білою дорогою назад.
Люди остановились.
Не промовивши ні словечка, стояли добру хвилину з нерішучим видом; відтак схаменувся старший:
— Понесем? — спитав.
— Ні! — відповів молодший. — Не на моїй землі лежить.
— І на моїй ні — раз; а по-друге — хто його знає, що він за один?..
О тій самій порі чорна Магдалена сидить у своїй хатині і пряде. Від часу до часу спиняється її великий журливий погляд на тринадцятилітній дитині, що лиш у сорочині… сидить на печі, дере пір’я й перериває глибоку тишину довгим кашлем. Чоловік на постелі, звернений лицем до стіни, лежить мовчки.
Від довшого часу виє собака в буді коло малої стайні, де знаходиться її одиноке багатство — корова, і не може успокоїтися.
— Виє, якби вовків зачула… — обізвався немощний з постелі, перериваючи глибоку тишину, і з голосом, неначеб присутні мали те саме на душі, що він. — Іди, жінко, глянь, як держить вона голову. Коли вгору, то перед вовками, що десь їх зачуває, а коли вділ, то смерть.
Жінка поглянула на нього, відтак повела очима на дитину. Вона не сподівається смерті. Хоч дитина в неї хора, хоч день і ніч кахукає, а вона смерті не сподівається. Господи Ісусе Христе, якби воно їм не згинуло!
Вона поставила роботу набік і встала. Висока, чорна, худа постать була покірно склонена, неначе відчувала на собі якісь провини цілого ряду поколінь і просила прощення. Прекрасна була вона колись.
Колись її чорне, як шовк, волосся лиснілося на молодих плечах і грудях; смагляве лагідне лице віддавало молодістю, а очі — чудові, прекрасні ті чорні зорі — горіли огнем сили й надії. Тепер також горіли вони, але огнем невгасаючого жалю.
— Мамцю, і я піду з вами надвір! — кликнуло дівчатко живо з печі. Воно підвело голівку і засвітило очима на матір, тими самими чорними зірками, що горіли в лиці її матері.