Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Чого, доньцю? — спитала лагідно мати. — Нема чого. Бачиш, яка студінь. Вітер стисне тобі груди, і станеш гірше кашляти. Сама піду. Мені треба ще й по сіль у село забігти. Нема солі і світла. Ти сиди та й пильнуй тата й хату. Я піду сама та й зараз верну; слухай, доньцю…
Вона закинула довгий чорний сердак на плечі і, обвивши старанніше білим рушником голову і темне обличчя, вийшла з хати.
Біля стайні заглянула за собакою, що на її вид успокоїлася; відтак подалася на лісну дорогу в село.
Ледве що відбігла кілька сот кроків від хати, як уже й спинилася: напіткнула на нещасного чужинця і з остраху аж уголос скричала. Але тут же спинилася. Один погляд на одіж його і схуділе пожовкле обличчя — і, неначе недавно панотець, угадала вона тепер положення чужинця.
Різні думки заграли роєм в її голові. «Хто він? Відки йшов? Що йому було? З голоду упав? Заслаб?» А потім: «Неживий? Цілком неживий?»
А відтак заволоділо нею одно почуття, що наплило могучою хвилею на її душу і наказувало лиш одне: до хати забрати нещасного. Якнайборше до хати. Про дальше вона не думала. Зігнулася низько над ним, впиваючися в нього своїми великими зжуреними очима, здержуючи при тім віддих. Не міг іще бути мертвий… Господь великий.
Відтак скривив гіркий усміх її уста. Йому в грудях клекотало, як у кітлі…
Оглянулася з розпукою округ себе. Не з’явиться яка людська душа, щоб прибула їй сюди на поміч?.. Хотіла його до своєї хати затягнути якнайборше. Вже вечір зближався, мороз тиснув, а він уже гасне… вже деревіє…
Нічого не побачила. Вокруги тишина, тут ліс, темний, понурий, а там завіяні поля і толока… о Господи, рятуй!
— Вуйку… татку… — заблагала з неописаною щирістю в голосі, — здійміться. Я вас хочу до хати забрати. До теплої хати, татку, і теплої стравці подам. Лише трошечки… трошечки здійміться… здійміться, татку!
Вона старалася піднести хорого і нести сама, але не здолала. Він тяжкою колодою важив в її руках і мов до місця приковував.
Знов оглянулася вона.
Великі її чорні очі впилися далеко в сільську дорогу і благали розпучливо: спішіть на поміч, люди! — нещасний гине, приходіть рятувати. Приходіть, бійтеся Бога! Лише одробина ще якої іншої сили — і вона затягне його в хату. Вона взяла би ззаду за плечі під рамена, а хто-небудь інший за ноги, і затаскали би в хату. Лише одробина! Він відживе… заговорить, і все буде, добре… Спішіть, приходіть, люди добрі!.. І знов оглянулася, і знов: хорого волікти по землі, що вже й так зі світом прощався, — годі! Гріх! Доволі горя, що чужинцем гинув на дорозі, мов звірюка…
Нараз заворушилось щось недалеко її хати біле на снігу. Заворушилося, відтак збільшилося і метнулося прямісько до неї. Розпростерло рученята, мов у польоті — гнало якраз проти неї.
— Мамцю… мамцю!.. Я за вами!
Вона зойкнула, — її дитина, мов той ангел, так злетіла. А потім із наглого переляку аж задеревіла… Дитина в сорочинці і лиш хустку закинуло на голову. Вона ж в неї одинока…
— Біжи назад у хату і загорнись! — скричала. Але мале не слухало. Бігло прямо до неї і вже опинилося біля неї…
З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.
Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.
— Та й так… — сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени. — У Магдалени був знов похорон.
— Що ви кажете, бадіко? Похорон? — кликнула одна жінка. — Дитину поховала?
— Ні, тепер не дитину.
— А хіба ж чоловіка?
— Чоловіка.
— Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?
— Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?
— Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?
— Е! — аж заспівав чоловік і засунув шапку набік. — То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного… та такі поминки справила — що ей де! Нічого не жалувала.
— Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула…
— Ну, коли не чула, то й ваша шкода, — була спокійна відповідь. — Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби ґаздиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї — ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон… від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.