Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— І не з сусіднього! — закинув молодий.
— І не з сусіднього! — повторив старий. — Вмісто кучми в нього капелюх на голові солом’яний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.
— З Галіції! — закинув, як перше, сухо молодий.
«Таки так», — кажу.
«Може, замерз!» — каже оцей.
«Або заслаб, — кажу я, — та й гримнув».
— Або упився, або упився! — кликнув роздразненим голосом панотець, спинившись, щоб відітхнути, бо якраз знімалась дорога горбом між полями.
Оба селяни розсміялися.
— Може, хотів зігрітися! — закинув старший. — Та й збігла горівка в ноги й звалила.
По хвилі довшого мовчання поспитав панотець:
— А далеко ще там до нього?
— Та ніби недалеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря…
— Котрої Магдалени?
— Таже чорної, панотчику, чорної…
— Ага… ага! — обізвався панотець протяжно, — чорної… — і замовк.
Аж надто добре він її знав. Тринадцять разів вступав в її хату. Тринадцятеро дітей поховала вона, та Магдалена.
— Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги, й руки геть покривило, — почав оповідати старий вартівник.
— Від чого покривило? — спитав панотець.
— Або може знати… Кудись ходив на роботу, і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая, — то все лежить та й лежить… і руки, й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сім світі. Не дай, Боже, нікому таке. Ще й діти вмирають. Оце останнє, що ще держиться її — та й то вже так, якби не її вже було. Лише очима світить. Худе… жовте, і день і ніч кахукає та й кахукає. Біда!
— Ов!.. — кликнув панотець, і знов на хвилину пристанув. Потім додав, відітхнувши: — До неї ще далеко. Десь забудувалися від села, як від ворогів. То… кажеш… її мала слабує?
— Слабує. Вже що вона не робить, куди й не ходить по ліки, а дитина все не така, як другі діти. До святого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть, не виросте їй і оця дитина.
— Та коли так, то певне, що не виросте. Але вона чемна жінка: на Боже не забуває. Дає на служби… і добра робітниця. Коли не пішлеш по неї, вона зразу з’явиться. На все має час.
— Чемна жінка, щоправда, — притакнули чоловіки, — лиш то одно, що щастя не має. Діти повиростають, із найгіршої біди повидовбуються, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони ідуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з видатків, що чим раз, то більше чорніє. Недурно й прозвали її чорною. Лиш хрестить та й хоронить, хрестить та й хоронить. Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальці її так само покривило, як чоловікові, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хаті все повижирали. Якби не та дитина, що світить у хаті очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина та й робота держить її при собі. Така її вже партика на сім світі.
— Але-бо й партика! — аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки, під час якої чулося лише сапання панотця і стукання кованої палиці по замерзлій дорозі.
— Що то у декого змалку нема долі, як от хоч би й у Магдалени! — потягнув знов на своє старий. — А дивіть, сиротою лишилося; в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак, як віддалася, запосілася смерть на діти, потім чоловікові руки й ноги покривило, та й не знати чому. Чому воно так? Бідна — та й годі. А кажуть: діти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, «знають».
— Бо вмирати мають! — закинув молодий сухо. — Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, яка вона була за життя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було — і се знало, і то знало, і то виділо, і то чуло… а наш чоловік і постаріється, і змарнується, а такого всього таки не знає!
— Сила Божа! — відповів побожно вартівник.
— Ану-но, ще не видко Магдалениної хати? — кликнув нараз позад бесідуючих панотець, якого почала мандрівка нетерпеливити.
— Видко, вже видко! — поспішили сповістити ґазди. І справді, з-під лісу, мов грибок, показалася солом’яна, почасти снігом перевалена стріха малої хатини.
— Ну, прецінь добилися?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Хата Магдалени дивиться лицем у ліс, — сказав молодший.
— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село, — відповів старший. — За її же городцем уже готар. Оце простягається сусідня толока, її хата саме на роздоріжжі стоїть. Слухає, як вовки лісом виють і фортуна ніччю гуляє. Аби ви знали, — додав об’ясняючи, — що тому в неї й стільки недолі. Се, кажуть, щастя обминає того, хто на готарі сидить. Воно тягнеться або в одну сторону, або в другу, а хто на готарі стає, тому нічого не дістається. Але дивіться, вже видко бідолаху, що лежить. Слава Богу, на місце добилися, а то б панотець далі йти не захотіли.