Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Тоді не було б ніяких проблем. Хіба що залишилося б без відповіді наївне запитання — мовляв, навіщо все це заварилося? А ми повернулися б знову у свої нудні будні.
— Крім того, ви могли б отримати моральну компенсацію. Досить мого одного слова на візитній картці — і вашу фірму забезпечать роботою років на десять уперед. Роботою, а не жалюгідними рекламними листівками…
— Тобто ви пропонуєте трансакцію?
— Обмін з доброї волі. Я з доброї волі запропонував твоєму компаньйонові інформацію про припинення випуску журналу з вашою рекламою. Якщо ти відповіси на це теж доброю волею, то я знову піду тобі назустріч. Чого б тобі не пристати на таку думку? Моя добра воля стане тобі в пригоді. Бо навіщо тобі все життя працювати разом з тупоголовим п’яницею?
— Він — мій друг, — відповів я.
Запала мовчанка — здавалося, ніби камінь падає у бездонну криницю. Поки він досяг дна, минуло секунд тридцять.
— Ну, гаразд, — сказав чоловік. — Це твої проблеми. Я досить докладно вивчив твою біографію — ти по-своєму вельми цікава людина. Загалом людей можна поділити на дві групи: посередностей-реалістів і посередностей-ідеалістів. Ти, безсумнівно, належиш до другої. Тобі варто це запам’ятати. Твоя доля — це доля, яка випадає мрійливій посередності.
— Запам’ятаю, — сказав я.
Чоловік кивнув головою. Лід у виноградному соку розтанув. Я взяв склянку і надпив половину.
— Ну, то поговорімо конкретно, — сказав він. — Поговорімо про вівцю.
Чоловік ворухнувся, добув з великого конверта чорно-білу фотографію і поклав її на стіл переді мною. Здалося, наче в кімнаті злегка війнуло повітрям реальності.
— Це фотографія з вівцями, поміщена у твоєму рекламному журналі.
Як для фотографії, збільшеної з журнальної копії, без використання негатива, вона була навдивовижу виразна. Мабуть, застосовувалася спеціальна техніка.
— Наскільки мені відомо, ти сам її десь роздобув і використав для журналу. Я не помиляюсь?
— Ні, це правда.
— За результатами наших досліджень, вона зроблена не пізніше як півроку тому звичайним фотолюбителем. Фотокамера — дешева річ кишенькового розміру. Знімав не ти. У тебе — дзеркальний фотоапарат «Нікон», та й знімаєш ти набагато краще. І до того ж за останні п’ять років ти на Хоккайдо не виїжджав. Хіба ні?
— Ну, то що?… — сказав я.
— Гм-м-м… — вимовив чоловік і на хвильку замовк. Здавалося, оцінював вагу мовчання. — Ну, гаразд, але в нас до тебе три побажання. Скажи, де і від кого ти отримав цю фотографію, а також — навіщо ти використав таку нікудишню річ для рекламного журналу?
— Не можу сказати, — відповів я на диво просто. — Журналісти мають право зберігати в таємниці джерело інформації.
Не спускаючи з мене очей, чоловік кілька разів провів по губах кінцем середнього пальця правої руки. Потім руку знову поклав на коліно. Мовчанка ставала нестерпною. І я подумав: «От було б добре, якби десь закувала зозуля!». Та, звісно, вона не закувала. Бо ввечері зозулі не кують.
— Який ти дивний чоловік! — сказав секретар Шефа. — Ти зрозумій: якби мені захотілося, я одним махом закрив би вашу фірму. А тоді ти вже не міг би назватися журналістом. Навіть якщо твоє теперішнє порпання у нікчемних рекламних бюлетенях і листівках і вважати журналістикою…
Я знову подумав про зозулю. Чому все-таки зозулі не кують увечері?
— Крім того, існує кілька способів розв’язати язик таким, як ти.
— Мабуть, — сказав я. — Однак для цього потрібен час. А до того моменту я мовчатиму. А якщо і заговорю, то не скажу всього, що знаю. Адже вам невідомо, що я знаю, а що — ні. Чи я помиляюсь?
Я сказав навмання, але напрям, видно, вибрав правильно. Невпевнена мовчанка свідчила, що я заробив очко.
— А з тобою, бачу, цікаво вести розмову, — вів далі чоловік. — У твоєму ідеалізмі чомусь проглядає патетична нотка. Та гаразд. Поговорімо про інше.
Чоловік вийняв з кишені лупу і поклав на стіл.
— Візьми лупу й уважно придивися до фотографії.
Взявши знімок у ліву руку, а лупу — в праву, я заходився повільно вивчати фотографію. Одні вівці дивилися в один бік, інші — в інший, а ще інші з байдужим виглядом просто паслися на траві. Нудна атмосфера — як на пам’ятному фото, зробленому під час зустрічі колишніх однокурсників. Я обстежив одну за одною кожну вівцю, звернув увагу на густоту трави, оглянув березову діброву на задньому плані, пройшовся очима по лінії гір на небокраї та по розкиданих на небі хмарках. Нічого особливого на знімку не було. Відірвавши погляд від фотографії та лупи, я глянув на чоловіка.