Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Маленькі зморшки під очима не свідчили про її вік, а, здавалося, були на обличчі вже від народження. І лише тонка біла шия, що визирала з-під коміра розстебнутої на два ґудзики сорочки, й тильна сторона рук на краю стола злегка видавали не першу молодість цієї жінки. З дрібних, справді ледь помітних змін починається старість. Вони поволі вкривають людське тіло чимось, схожим на незгладні плями.
— Яка у вас робота? — запитав я.
— Працюю у конструкторському бюро. Вже досить довго.
Розмова не в’язалася. Я повільно вийняв сигарету і так само повільно закурив. Піаністка закрила кришку рояля, встала і вийшла кудись перепочити. Я їй ледь-ледь позаздрив.
— Ви давно з ним знайомі? — спитала вона.
— Вже одинадцять років. А ви?
— Два місяці і десять днів, — відразу відповіла вона. — Від першої зустрічі і до його зникнення. Два місяці і десять днів. Я точно пам’ятаю, бо веду щоденник.
Їй принесли помаранчевий сік, а в мене забрали порожню чашку з-під кави.
— Після його зникнення я три місяці чекала. Грудень, січень, лютий… Найхолодніша пора, чи не так? Здається, того року зима була страшно холодна, правда?
— Не пам’ятаю, — відповів я. Здавалося, ніби про зимову холоднечу п’ятирічної давності вона говорить так, як про вчорашню погоду.
— А ви коли-небудь так само чекали жінку?
— Ні, — сказав я.
— Якщо намагаєшся дочекатись когось протягом обмеженого часу, то після невдачі тобі стає все одно. І не має значення, як довго довелося чекати — десять років, п’ять років чи один місяць.
Я кивнув головою.
Її склянка з помаранчевим соком спорожніла наполовину.
— Так було й тоді, коли я вперше вийшла заміж. Я все чекала і чекала, аж поки не втомилася чекати — і мені стало все одно. У двадцять один вискочила заміж, у двадцять два — розлучилася. Після того переїхала до цього міста…
— Усе геть чисто, як у моєї дружини, — сказав я.
— Що?
— У двадцять один вона вийшла заміж, у двадцять два — розлучилася.
Вона видивилася на мене — і розбовтала паличкою помаранчевий напій у склянці. Мені здалося, що я сказав щось зайве.
— Дуже важко замолоду пережити розлучення відразу після одруження, — вела вона далі. — Якщо коротко — далі хочеться чогось двовимірного та нереального, чи не так? Але ж нереальне не може довго тривати, правда?
— Можливо, що так…
— Після розлучення, поки з ним не зустрілася, я жила в цьому місті сама ось таким нереальним життям. Майже ніяких знайомих, ні бажання кудись піти розважитися, ні коханця. Прокинусь уранці — і йду на роботу, креслю цілий день креслення, ввечері по дорозі додому купую у супермаркеті продукти і вдома вечеряю. Не вимикаючи радіо, читаю книжку, роблю записи в щоденнику або перу у ванні панчохи. Квартира на березі моря, а тому постійно чути шум хвиль. Безрадісне життя та й годі… — Вона допила помаранчевий сік. — Мабуть, я балакаю нісенітниці, чи не так?
Я мовчки похитав головою.
Після шостої настав «час коктейлів» — і лампи під стелею пригасли. У місті почали запалюватися вогні. На вершині кранів спалахнули червоні ліхтарі. У вечірніх сутінках поблискував тонкими голками дощ.
— Чогось міцного не вип’єте? — запитав я.
— А як це називається, коли горілку змішати з виноградним соком?
— «Солті-доґ».
Я підкликав офіціанта і замовив «солті-доґ» і віскі «Катті Сарк».
— То на чому я зупинилася?
— Ви говорили про безрадісне життя…
— Правду кажучи, воно не було вже таким безрадісним, — сказала вона. — І тільки шум хвиль трохи навівав смуток. Коли поселялася у квартиру, управитель переконував, що, мовляв, скоро звикну, але так не вийшло.
— Але ж моря вже немає.
Вона спокійно всміхнулася — і зморшки в кутиках її очей ледь-ледь ворухнулися.
— Так, ви правду кажете. Моря вже немає. Однак мені іноді вчувається його шум. Напевне, за довгий час укарбувався в мої вуха.
— І саме тоді з’явився Пацюк?
— Ага. Однак я тоді його так не називала.
— А як?
— Називала на ім’я. Так, як це роблять усі, хіба ні?
Вона була права. Бо навіть прізвисько «Пацюк» звучало надто по-дитячому.
— Ну, звичайно, — погодився я.
Нам принесли напої. Вона випила один ковток «солті-доґу» і витерла паперовою серветкою крихітки солі, що прилипли до губ. Серветку з відбитком помади вона спритно зігнула навпіл і поклала на стіл.
— Він був — як би це краще сказати? — дуже нереальним. Ви розумієте, що я кажу?