Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Але я не каліка. Принаймні фізично. Те, що я не можу плакати, - ще нічого не означає. Зате я можу ходити. Дуже добре ходжу, швидко, з притиском. Ходжу всюди, де треба і де не треба, так, ніби моє тіло після довгого перепочинку раптом прокинулося і взяло на себе мої дрібні психічні гризоти. Тіло мене любить і переймається моїм майбутнім, йому шкода мого незреалізованого потенціалу. Це не я можу ходити, ні, якби моя воля - я б нерухомо лежала на дивані решту дня і днів, - це воно, тіло, мене всюди носить.
Воно походжає різними поїздами, містами і квартирами, де на кухнях сидять напівзнайомі люди і курять ґанджу. Дають спробувати йому, але тіло ніяк не реагує і тільки ностальгійно вдивляється в чужі обличчя.
Тіло кидається під ноги юрбам метрополітену, вивчає напам’ять назви станцій і тексти рекламних гасел, до одуріння їх повторює і вкотре переконується, що Біблію можна замінити будь-яким іншим текстом.
(Постіль можна замінити власним пальтом. І хату можна замінити пальтом, бо в ньому живеш будь-де і будь-як, і терпимо).
Тіло вивчає себе у всіх відображеннях і тінях. Питає всіх людей, чи воно гарне. Комусь подобається, комусь байдуже, комусь відразливе.
І все йде, гарне, байдуже і відразливе одночасно, рухається не вперед, а кудись углиб, зачинене, кам’яне, здорове.
Але я знаю - моє тіло запрограмоване на вічне повернення. Воно рано чи пізно повернеться до мене, а я рано чи пізно змушена буду вирішити, куди повертатися мені.
Повертаюся до кімнати й довго в ній сиджу. Навпотемки. Хто перший порушить мою темряву, того я зненавиджу. Цікаво, хто це буде?
Заходить мама і питається, чи я вдома. Відповідаю, що мене нема, але мама сприймає мою відповідь за жарт. Мама говорить безтурботним і веселим тоном школярки, яка ніколи не отримує двійки. Хоче розвеселити мене своєю вдаваною безтурботністю. Переконана, що мені головне допомогти звикнути жити - а решта мине сама собою.
- Чому ти нічого не їла? Хочеш вмерти голодною смертю?
- Хочу, щоб мій шлунок був порожнім, коли я вмру.
Усмішка з маминого лиця зникає, але вона все ще не втрачає надії.
- Я купила йогурт. Будеш їсти?
Кажу, що ні. Мама йде на кухню, щоб подумати, що казати далі. Вертається.
- Ти підстриглась? Ти ходила в перукарню?
- В перукарню не ходила, але підстриглась.
Навколо мене каміння і залишки обстриженого волосся. В якомусь фільмі бачила, як жінка зачинилася в кімнаті і перед дзеркалом обтинала свої довгі чорні пасма волосся. Я зробила те саме.
- А де ти діла десять гривень, які я тобі дала на перукаря?
- Просиділа в кав’ярні з дружиною чоловіка, якого кохала протягом останніх шести місяців.
- І як вона? (сумніваюся, щоб мама справді таке запитала, але все-таки)
- Нічого. Синці на обличчі ще видніються, але вже майже зійшли. Він трохи побив її минулої суботи, якраз тоді, коли вони розійшлися. Вона переді мною жодного разу не заплакала, і я теж, але я заплакала б, якби могла. Просто зараз я перестала могти плакати. Вона схожа на весталку і не ненавидить мене, хоча, може, ненавидить. Я подарувала їй перстень, де вибито прохання, щоб Бог урятував мене. Нехай вона носить цей перстень, може, Бог ще мене і врятує.
- Чому ти не познімала з батареї колготи і светр?
- Вона курила ті самі сигарета, що й я, і сказала, що любить всіх людей, які люблять її чоловіка. А я не можу так сказати. І я не можу уявити їх разом, побрати їх за руки, мені дивно, щоб вони взагалі були коли-небудь знайомі.
- Колготи висохли ще два дні тому, а светр сьогодні вранці. Чому ти їх досі не знімеш?
- Вона сказала, що мусить повернути його, тільки нехай мине деякий час. Запитала, чи я переконана, що він її не любить. Я відповіла, що не переконана, і додала, що нехай повертає, якщо повертатиметься. Бо тіло запрограмоване на вічне повернення. Так і моє тіло рано чи пізно повернеться до мене.
- Але чому? Чому ти досі не зняла з батареї светр? Він вже кілька годин як сухий.
- Він був і в неї, і в мене першим чоловіком. Але в неї він був таким раніше. Ми з нею також перші одна для одної: вона для мене перша дружина жонатого коханця, я для неї - перша коханка її чоловіка. Вона сказала, що мусить його повернути, бо все йому вибачила, чого ніколи, напевно, не зробила б я. Не зробила б. Я ніколи не вибачила б йому, якби він раптом перестав мене любити. Мамо, тепер послухай мене дуже уважно, я-не-зняла-з-батареї-светр-бо-мені-абсолютно-однаково-чи-він-висох-чи-ще-сохне-чи-взагалі-є!
Мама з жахом вибігає з кімнати і щільно зачиняє за собою двері. Видно, що дуже себе картає, адже їй не треба було аж так налягати з тими светрами, ну, не зняла, то й біс із ними, зі светрами і колготами, зняла б завтра, а як не завтра, то через тиждень-два, а тут - на тобі. Вона не хотіла від мене багато, тільки щоб я промовчала або, скинувши все на забудькуватість і нехлюйство, випила йогурту й спокійно заснула.