Позичений чоловік

Поставали ми з телицею, журимося з радості, що здибались, але ж бо журба сорочки не дасть, бо вона плугом по серцю оре. Лівою рукою беру телицю за ошийник, правою по шиї гладжу й питаю в неї:

– Й чому тебе носить?

– Хоме-ме-ме! – плаче вона з радості, тручись мордою об мої штани.

Значить, ніхто не вкрав і не збирався красти, сама телиця загубилась, а тепер сама і знайшлась. Можна брати за ошийник і вести до хліва. Руки мої сверблячі вже справді потягнулись до ошийника, а голова тим часом міркує: гаразд, а куди ж телицю вести – до Мартохи чи до Одарки?

Якщо до Одарки, то, значить, я тепер не позичений.

Якщо до Мартохи, то, значить, я знову позичений.

Скажімо, приведу телицю до Мартохи, а та не захоче брати, накаже вести до Одарки.

Скажімо, приведу телицю до Одарки, а та відмовиться, накаже вести до Мартохи.

Думки роїлись у моїй голові, як потривожені бджоли, а я стояв на місці й не відав, що діяти. Може, той, що без мила вміє поголити чи на ходу підметки обрізає, якось і порятувався б у такій ситуації, а я вкрай розгубився.

Кожне діло, як то мовиться, можна і перелицювати, й осміяти, але було мені не до смішок. Чухмарю чуприну, тру чоло – ну пень пнем, прибитий мішком, цвіла моя голова! Лаюсь подумки, гадаю, що від лайок щось розумне спаде, але ж, видно, відняло розум, а раз відняло – то й коваль не вкує. І прислухаюсь, від такого густого бездум’я починає вітер свистіти в голові, і вже відчуваю, як вона з кожною хвилиною стає все ближчою ріднею баранові. Якщо вже, гадаю, голова моя нікуди не судна, то треба буде там капустяної розсади посадити, якусь користь матиму. Цур мене, який я дурний! Цур дурня в борщ! Скачи, дурню, батько вмер! Хто дурнем уродився, тому дурнем і вмерти! Цур дурня серед будня! Ото ще дурень із печі!