Вовки Кальї. Темна вежа V

Дитятко — так вона його називала.

Раптом, з несподіваністю, що досі його вражала (хоч він уже й бачив це раніше), вона почала полювати, безгучно, без єдиного сплеску ковзнувши у воду вздовж краю ставка. Спритно розсувала очерет, петляла між горбками. Роланд спостерігав за нею з виразом змішаного жаху й пристрасті. Тепер, замість знімати п'явок зі шкіри й жбурляти їх геть, вона вкидала їх до рота, як солодощі. М'язи на її стегнах здіймалися й опадали хвилями. Коричнева шкіра блищала, як мокрий шовк. Коли вона обернулася (на ту мить Роланд уже сховався за деревом і злився з сутінками), стрілець побачив, як налилися її груди.

Звісно, проблема полягала не лише у «дитяткові». Був ще Едді. «Що з тобою, в біса, таке, Роланде? — запитав він сам у себе. — Ця дитина може бути „нашою“. Ти ж не впевнений на сто відсотків, що це не так. Так, так, я знаю, що її щось мало, поки ми витягали Джейка, та не обов'язково ж…»

І так далі, й тому подібне, бла-бла-бла, як сказав би Едді. А чому він так сказав би? Тому що він її кохав і волів би мати дитину від їхнього союзу. А ще тому, що сперечатися для Едді Діна було так само природно, як і дихати. Такий самий був Катберт.

Гола жінка в очеретах блискавично вхопила чималу жабу. Стиснула руку — і жаба луснула, порснувши між пальців кишками й блискучими яйцями ікри. З голови полізли мізки. Жінка піднесла жабу до рота й жадібно її з'їла, ще живу, з задніми зеленкувато-білими ногами, що смикалися. Злизала з кісточок пальців кров і блискучі цівки внутрішніх тканин. Потім зробила жест, наче жбурнула щось на підлогу, й закричала: «Як тобі, смердючко синя?» низьким утробним голосом, що змусив Роланда здригнутися. То був голос Детти Волкер у її найогиднішому, найбожевільнішому прояві.