Вовки Кальї. Темна вежа V

Колеса візка котили м'яким килимом, не лишаючи сліду. Та коли підстил почав поступатися чагарникам, Роланд став помічати поламані гілки й зірване листя там, де вона проїжджала. Потім, коли вона дісталася більш-менш рівної землі, колеса почали вгрузати в землю: що далі, то м'якшу. За двадцять кроків стало помітно, що в слідах від коліс проступає вода. Проте жінка була надто вправною (надто хитромудрою), щоб отак просто вгрузнути. Пройшовши ще двадцять кроків від того місця, де помітив просочування води, він побачив сам візок, покинутий. На сидінні лежали її штани й сорочка. Вона пішла на болото гола, якщо не вважати одягом чохли, що прикривали обрубки ніг.

Над калюжками стоячої води слалися стрічки туману. Де-не-де здіймалися порослі травою купини. На одній з них, прив'язане до колоди, поставленої сторч, видніло те, що Роланд спершу прийняв за стародавнє опудало. Та, підійшовши ближче, він побачив, що то людський скелет. На лобі черепа видніла прим'ятина — темний трикутник між порожніх западин. Поза сумнівом, ту рану було завдано якоюсь примітивною палицею, й тіло (чи його неспокійний дух) лишили як знак того, що тут починається територія племені. До цього часу плем'я, швидше за все, вимерло чи знайшло собі іншу територію, та обережність ніколи не була зайвою. Роланд витяг револьвера і рушив слідом за жінкою, переступаючи з купини на купину та зрідка кривлячись від болю, що пронизував праве стегно. Щоб її наздогнати, йому знадобилася вся зосередженість і спритність, на яку він був здатен, — почасти тому, що вона, на відміну від Роланда, не думала про те, як би лишитися сухою. Гола, мов русалка, вона й рухалась, як водяна істота: просуватися в багні й болотяній твані могла так само добре, як і суходолом, не відчуваючи жодних незручностей. Поповзом долала великі купини, ковзала далі крізь воду між ними, час від часу зупиняючись, щоб зняти з себе п'явку. У пітьмі її рухи зливалися воєдино, від чого вона здавалася моторошно подібною до вугра.

Близько чверті милі вона заглиблювалася в болото, що ставало дедалі хисткішим, і стрілець терпляче йшов назирці. Він щосили намагався бути незримим, але в цьому не було потреби. Та частина її «я», що вміла бачити, мислити й відчувати, зараз перебувала десь далеко.

Нарешті вона зупинилася, стоячи на вкорочених ногах і тримаючись для рівноваги обома руками за шорсткі гілки чагарів. Дивилася кудись на чорну поверхню ставка: голова піднята, тіло нерухоме. Стрілець не бачив, маленький той став чи великий — його береги губилися в тумані. Але там було світло, слабке розмите світіння, що нібито піднімалося з дна. Можливо, воно йшло від корчів, що повільно гнили на дні.

Жінка стояла, споглядаючи лісовий ставок, затягнений кіркою твані, з виглядом королеви, що дивиться на… що? Що вона бачила? Бенкетну залу? З часом стрілець зрозумів, що так воно і було. Він майже бачив її сам. Це прошепотіла йому її душа і це підтверджувалося тим, що вона говорила й робила. Бенкетна зала була винахідливим способом, у який її розум відокремлював Сюзанну від Мії, так само, як він роками тримав Одетту подалі від Детти. У Мії могли бути сотні причин на те, щоб тримати своє існування в таємниці, та найголовніша з них полягала в новому житті, яке вона носила під серцем.