Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Насеред поля стояла величезна, заввишки на зріст людини, мідяна чаша з лоєм, понад вінця звисали ґноти. Їх запалили, й вони переморгувались з миготливими смолоскипами, що поблимували коло наметів, де розмістились актори.
Зблизька гуркіт барабанів робився геть оглушливим, гіпнотичним, а їхні ускладнені синкоповані ритми ставали підступно-магічними. З наближенням опівнічної пори залунали, прославляючи богів, співи; вони то здіймалися хвилею, то спадали, покірні заданим барабанами ритмам; трепетали, немов у тенетах, всі людські відчуття.
Зненацька запала тиша; то в супроводі своїх ченців, чиє шафранове облачення видавалося жовтогарячим у відблисках смолоскипів, з’явився Просвітлений. Прибульці повідкидали на плечі каптури своїх мантій і повсідалися, схрестивши ноги, просто на землю. І перегодом співи та голоси барабанів знов неподільно запанували над умами і душами глядачів.
Коли повиходили актори, переряджені на велетнів і загримовані, подзенькуючи за кожним кроком бубонцями на кісточках ніг, оплесків не було, а лише зосереджена увага. Знамениті були танцівники катхакалі, змалку тренувалися вони з акробатики й водночас вивчали старовинні зразки класичного танцю; знані були їм і дев’ять різноманітних порухів шиї та очей, і сотні позицій та жестів рук, необхідних для акторського відтворення картин стародавнього епосу, де розповідається про кохання і герці, про сутички богів і демонів, про традиційні поєдинки героїв та криваві підступні зради. Музики голосно вигукували уривки з оповідей про подвиги Рами чи братів Пандавів, титанічні, аж забивало дух, а тим часом актори, не мовлячи й слова, зображували їх. Розмальовані зеленими та червоними, чорними та сліпучо-білими барвами, вони велично простували полем, їхні шати маяли, і в світлі вогню сяяли й вигравали світляними зайчиками їхні німби. Подеколи світильник то яскраво спалахував, то шипів, розкидаючи іскри, і тоді ореоли в них над головами наче мінилися то небесними, то пекельними відблисками, геть стираючи в свідомості глядачів сенс того, що відбувалося в них перед очима, і змушуючи їх на мить відчути, що самі вони — всього лише омана, а єдино справжні на цім світі істоти — оті велетенські постаті у вирі циклопічного танцю.
Той танець мав тривати до світанку й завершитися, як зійде сонце. Та не встигла ще зійти ранкова зоря, як з боку міста з’явився один із тих, що носили шафранові мантії, проштовхався крізь велелюдне юрмисько й шепнув щось на вухо Просвітленому.
Будда почав був підводитися, потім, здавалося, передумав і знову вмостився на своє місце. Він дав якесь доручення ченцеві, той кивнув головою і пішов геть з фестивального поля.
Зовні незворушний, Будда знову поринув у споглядання вистави. Чернець, який сидів поряд, помітив, як він постукує пальцями по землі, й подумав, що то він вибиває танцювальний ритм, відомо ж бо всім і кожному: Просвітлений не відає, що таке нетерплячка.
Коли вистава скінчилася і Сур’я-сонце поклав рожеві барви на сходовий небокрай, прийшло відчуття, ніби минула ніч протримала людей у шаленій напрузі жаского марева й ось відпустила, потомлених, блукати сновидами впродовж усього дня.
Тільки Будда та його послідовники негайно вирушили до міста. Ніде не спинялися вони перепочити, а стрімкою, але сповненою гідності ходою проминули Алунділ.
Коли повернулись вони до пурпурового гаю, звелів Просвітлений своїм ченцям спочивати, а сам подався до невеликого павільйону в лісовій гущавині.
Чернець, що приніс Будді звістку під час вистави, сидів у павільйоні. Він лікував од лихоманки мандрівника, знайденого ним на болоті, де полюбляв прогулюватися, адже в таких місцях найкраще Медитувати про тлінність плоті, неминучу після смерті.
Татхагатха пильно придивлявся до чоловіка, що лежав на спальній маті: тонкі бліді уста, високе чоло, випнуті вилиці, мовби припорошені інеєм брови, гоструваті вуха; і Татхагатха подумав, що коли незнайомець розплющить очі, вони в нього, мабуть, виявляться водяно-голубими або сірими. Його зомліле тіло здавалося тендітним, аж наче прозорим; почасти це можна було пояснити виснажливою лихоманкою, що змагала його, але то не могло бути єдиною причиною. Не вірилося, що цей маленький чоловічок міг носити річ, яку Татхагатха тримав зараз у руках. На перший погляд той міг видатися радше старезним дідом. Та, придивившись пильніше і збагнувши, що ні безбарвне волосся незнайомця, ні тендітність не свідчать про похилий вік, можна було помітити в його вигляді щось вражаюче дитинне. Шкіра на обличчі говорила про те, що йому не часто доводиться голитись. Можливо, десь у її згортках, що збігають до кутиків уст, чаїться зараз непокірливий дух. А може, й ні.