Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Час од часу сурмили храмові сурми, і тоді все шанобливо нишкло на мить, поки одлунає луна, а по тому все шумувало знов.
І ніхто й не подумав би заперечувати явне: в цім Храмі царювала Калі. Її висока, виточена з білого каменю статуя в гігантському святилищі панувала над внутрішнім двором. Ледь помітна усмішка на устах, може, трохи зневажлива щодо інших богів та їхніх молільників, по-своєму причаровувала до себе погляд, — не менше, ніж гримаси нанизаних низкою черепів, що їх вона носила як намисто. В руках богиня затисла кинджали, а постать її, пориваючись уперед, наче завмерла на мить у ваганні: може, спершу пуститися у танок, а вже потім порішити тих, хто підійшов до її святилища. Уста її були повні, очі широко розплющені. При світлі смолоскипів здавалося, ніби вона рухається.
Отож не дивно, що її святилище стояло якраз навпроти святилища Ями, Бога Смерті. Жерці та архітектори цілком слушно ухвалили: кому як не йому з-поміж решти богів, день у день і на мить не зводячи з погубниці очей, мірятися з нею смертоносними поглядами і у відповідь на її жорстку напівусмішку посилати свій кривий посміх. Навіть найревніші богомольці воліли зробити гак манівцями, аби не ступати ногою між тих двох святилищ; коли ж западали сутінки, ця частина двору ставала царством німотної тиші і непорушності, куди не потикався жоден припізнілий молільник.
Коли довкола повіяли весняні вітри, з північного краю прийшов той, кого звали Рілдом. Невеликий чоловічок, сивоголовий, хоч літ на світі прожив небагато, — ось такий був Рілд; носив він темні строї прочанина, та коли знайшли його у канаві, знеможеного лихоманкою, передпліччя в нього було обмотане малиновим шнуром-зашморгом — атрибутом і ознакою того, ким він, Рілд, був насправді.
Прийшов Рілд навесні, в пору свят, в Алунділ, що розкинувся серед блакитно-зелених полів; в Алунділ, містечко хижок під очеретяною покрівлею та приземкуватих дерев’яних халуп, немощених вулиць і численних заїздів, базарів, святих сподвижників та співців-оповідачів легенд, великого релігійного відродження та його Вчителя, слава про якого рознеслась далеко за межі краю, — в Алунділ того Храму, де царювала його богиня-покровителька.
Пора весняних свят.
Двадцять років тому незначний Алунділський фестиваль був майже винятково місцевою традицією. Але тепер свято приваблювало таку силу-силенну прочан, які прагнули послухати Просвітленого, котрий проповідував вчення Восьмихресного Шляху, що в місті та по його околицях важко було знайти вільний куточок для притулку. Хто мав намети, лупив за їх оренду шалені гроші. Під житла здавали хліви та стайні, навіть голі клапті землі винаймалися для тимчасових таборів.
Алунділ любив свого Будду. Багато міст намагалися переманути його з уславленого пурпурового гаю до себе. Шенгоду, Квітка Гір, пропонував йому палац з гаремом, аби тільки він переніс своє вчення на гірські схили. Та Просвітлений не пішов у гори. Каннака, порт на Зміїній Річці, обіцяв йому слонів і кораблі, міський дім та заміську віллу, коней і слуг, аби тільки він прийшов проповідувати на його пристанях. Але Просвітлений не пішов до річки.
Будда лишався в своєму гаю, і все сходилося до нього. З плином часу фестиваль ставав велелюдніший, триваліший, бучніший, розростаючись, наче вгодований дракон, сяючи й міняючись, мов його луска. Місцеві браміни не схвалювали антиритуального вчення Будди, однак завдяки його присутності повнилися вщерть їхні скарбниці, отож вони навчилися жити в його тіні, не вимовляючи ніколи слова тіртхіка — єретик.
І лишався Будда в своєму гаю, і все сходилося до нього, прийшов і Рілд.
Фестивальна пора.
Барабани загучали ввечері третього дня.
Третього дня кресонули громовими розкотами величезні барабани катхакалі. Їхнє стрімке стаккато лунало на багато миль, неслося через поля до міста, через місто до пурпурового гаю і далі сягало болотистих пустищ за ним. Барабанщики в білих мундусах, голі до пояса, з лискучими од поту темними тілами працювали позмінно, такий виснажливо навальний був підтримуваний ними ритм; ні на мить не спинявся звуковий потік, навіть коли чергова зміна барабанщиків займала місця перед туго напнутими шкіряними мембранами інструментів.
Коли почало сутеніти, мандрівники та городяни, що пустилися в путь, ледь зачувши перегук барабанів, почали прибувати на фестивальне поле, розлоге, як поля стародавніх герців. Там вони підшукували собі місця і чекали, коли западе темна ніч і почнеться драматична вистава, попиваючи тим часом духмяний чай, куплений на рундуках попід деревами.