Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Страшно зупинятися на тому, що сталося потім. Навіть через тридцять років я тільки величезним зусиллям волі можу себе змусити згадувати про це. Я знаю, ти в усьому винуватиш мене. Ти навіть посміла кинути мені в обличчя, що я не дозволив викликати лікаря з міста. Звичайно, коли б ми запросили професора Арнозана, він би виявив, що в дитини черевний тиф, а зовсім не грип, як ми гадали. Але ти добре пригадай. Ти мене спитала:
— Що, як викликати Арнозана?
Я відповів:
— Доктор Обру запевняє, що в його селі душ із двадцять слабують на той самий грип…
Ти більше не наполягала. Нащо ж тобі казати, ніби ти і наступного дня благала мене телеграфувати Арнозанові? Не може цього бути, інакше я пам'ятав би. Правда, я стільки думав і передумав про все, стільки перебирав спогадів цілі дні і ночі, що сам заплутався. Нехай я скнара… Але не до такої міри, щоб скнарити, коли йшлося про здоров'я Марі. Таж це просто неймовірно, тим більше, що професор Арнозан ладен усіх лікувати з любові до бога й людей; якщо навіть я його й не покликав, то лише тому, що всі ми були певні: в Марі звичайнісінький грип, «ускладнений розладом кишечника». Цей Обру приписав Марі побільше їсти, щоб вона не дуже ослабла. Це він її вбив, а не я! Ні, ми тоді з тобою зійшлися на одній думці, ти не вимагала привезти Арнозана, ти брешеш! Я не винен у смерті Марі. Це жахливо, що ти звинувачуєш мене в її смерті! І ти таки цьому віриш, завжди цьому вірила!
Немилосердне літо! Моторошне літо! Невгавні трав'яні коники… Ми ніяк не могли дістати льоду. В ті нескінченно довгі пообіддя я все витирав рушником її спітніле личко і відганяв від неї мух. Арнозана привезли надто пізно. Лікування було змінено, коли вже ніщо не могло її врятувати. Вона все шепотіла, марила, напевне: «Задля тата! Задля тата!»
А ти пригадуєш її нелюдський крик:
— Боже мій, та я ж маленька!..
А потім додавала:
— Ні, я ще можу терпіти…
Абат Ардуен напував її лурдською водою. Ми нахиляли голови над її схудлим тільцем, руки наші торкалися. А коли все було скінчено, ти закидала мені нечуйність.
А хочеш знати, що коїлося в моїй душі? Дивна річ, ти, щира християнка, ніяк не могла відірватися від неживого тіла. Тебе благали попоїсти, казали, що інакше ти не витримаєш. З кімнати небіжчиці довелося тебе вивести силоміць. Ти сиділа біля узголів'я дочки, торкала то її чоло, то холодні щічки, ніби перевіряла, чи нема жару. А то припадала губами до її ще живого волосся. Іноді ти вклякала, ніби в молитві: та ні, то ти тулилася чолом до її крижаних, закляклих рученят.
Абат Ардуен підводив тебе і казав:
— Вона жива, вона вас бачить, вона вас чекає.
Він мав на увазі дітей, до яких треба бути подібними, щоб увійти до царства божого. Ти хитала головою, слова не доходили до тебе, твоя віра нічим не могла допомогти тобі. Ти думала лише про цю плоть від твоєї плоті, про мертве тіло, яке мають закопати і яке вже почало розкладатися. А я, невірний, дивлячись на померлу свою дочку, зрозумів, що означає «прах». Я мав відчуття непоправної утрати, вічної розлуки. Її вже немає. А це вже не вона. «Ви шукаєте Марі? Її вже тут нема…»
Згодом ти винуватила мене, мовляв, я її швидко забув. А чи ти знаєш, що обірвалося в мені, коли я востаннє поцілував її в домовині. Бо це була вже не вона. Ти зневажала мене за те, що я не ходив із тобою на кладовище мало не щодня.
— Він туди й не потикається, — казала ти. — Але ж, здається, він тільки Марі й любив трошки… Все-таки людина без серця.
Марінета приїхала на похорон, але за три дні знову поїхала. Горе засліпило тебе, ти не бачила небезпеки, що заходила з цього боку, і від'їзд сестри нібито дав тобі полегкість. А за два місяці ми довідалися про її заручини з якимось літератором, журналістом, з ним вона зустрілася в Біарріці. Було вже пізно відвести удар.