Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
А ви все ж не відступаєте. В неділю завітала до мене Юберова дружина: цікаво, чи з власної охоти вона приїхала, чи то ви її підіслали? Що то вже за нікчема ця Олімпія! (Нащо, спитати, Філі охрестив її Олімпією? А воно так і прилипло, ми навіть забули її справжнє ім'я…) Мені здається, вона не заїкнулася про свій намір відвідати мене. Ви одцуралися її, не маєте за свою. Ця жінка байдужа до всього, що виходить за її тісний світ, до всього, що безпосередньо її не стосується, вона не відає, що про мене «люди кажуть», для неї їхня думка не закон, вона навіть не знає, що ми з вами ворогуємо. І не скажеш, що в неї так виходить із якоїсь доброзичливості чи симпатії до мене, — вона ніколи не думає про інших і нездатна когось ненавидіти.
— А він завжди такий привітний зі мною, — заперечує Олімпія, коли мене згадують при ній.
Вона не відчуває мого іронічного ставлення до неї. А оскільки іноді я з духу протиріччя захищаю її від ваших нападок, то вона уявляє, ніби має вплив на мене.
З її безладної балаканини я зрозумів, що Юбер вчасно загальмував, але, рятуючи становище, пустив в обіг усе своє особисте добро і посаг дружини.
— Він каже, що неодмінно поверне свої гроші, але йому потрібний аванс… Як це називається?.. Аванс у рахунок спадщини?
Я кивав головою, погоджувався, вдаючи, що й гадки по маю, чого вона хоче. Яке невиннятко я можу корчити з себе в такі от хвилини!
Якби то бідолашна Олімпія знала, чим я пожертвував задля грошей коли ще не дожив до сивого волосу! Одного такого ранку — мені йшов тоді тридцять п'ятий рік — ми із своячкою поверталися верхи по дорозі, уже розпеченій сонцем, а довкола стелилися оприскані купоросом виноградпики. Я палко переконував молоду насмішницю, що не можна марнувати свої мільйони. А коли я замовкав, одірвавшись од цього наслання, вона сміялася і брала мене на глум із презирливою поблажливістю. Я поривався боронитися і ще більше попадав на слизьке.
— Я ж відстоюю ваші інтереси, Марінето. Невже ви гадаєте, що в такої людини, як я, тільки й клопоту, що майбутнє своїх дітей? Іза, та справді не хоче, щоб ваше багатство вислизнуло у них із-під носа. Але я…
Вона засміялася і процідила крізь зуби:
— А ви таки якесь страхіття!
Я присягався, що турбуюся тільки за її щастя. Вона зневажливо хитала головою. Власне, хоч вона й не признавалася в тому, їй хотілося не так того заміжжя, як материнства.
Поснідавши, незважаючи на спеку, я виходив із дому, де в темних і прохолодних кімнатах дрімали мої домашні, вивернувшись на шкіряних канапах чи плетених стільцях, і коли я, прочинивши прикриті жалюзі балконні двері, вислизав у вогненне пекло і блакить, мені не треба було й обертатися, — я знав, що ця моя ненависниця зараз вийде за мною; я чув, як шурхотіла жорства. Вона ледве брела, викручуючи свої високі підбори на вибоїнах. І от ми стоїмо на терасі, спираючись ліктями на парапет. Вона вигадала забавку: пробувала, скільки протримає на розпеченому камені голу руку.
Внизу мліла під сонцем долина, тиша там стояла така, як місячної ночі, коли все спить, осяяне блідим сріблом. Ланди сходилися на обрії величезною чорною аркою, підпираючи металеве небо. До четвертої години не бачиш жодної душі. Рій мошви вібрував на одному місці, нерухомий, як той єдиний у долині димок, що його не колихало ані найлегшим повівом.
Я знав — жінка, що стояла поруч, не могла б мене покохати: все в мені було їй огидне. Але тільки ми з нею дихали серед цієї задубілої мертвоти, у цьому богом забутому закутні. Ця молода страдницька істота, так щільно опікувана ріднею, шукала мого погляду так само несвідомо, як повертається до сонця квітка геліотропа. А проте я знав: на мій найменший невиразний натяк я почув би тільки глузи. Я був певен, що вона гидливо відштовхне мою руку, несміливо простягнуту до неї. Отож-бо ми стояли пліч-о-пліч край цієї улоговини, де, як у величезній квасильні, наливався п'янко виноград серед дрімотного блакитнявого листу.
А ти, Ізо, чи ти думала про наші ранкові прогулянки і про наші бесіди, які ми вели в ту пору, коли довкола все спало мертвим сном? Я знаю твої думки, я чув, як ти їх висловлювала. Якось я підслухав крізь причинені віконниці твою розмову з матір'ю у вітальні (вона гостювала тоді в Калезі і приїхала, безперечно, для того, щоб посилити нагляд за Марінетою).
— Він справляє на неї поганий вплив, якщо взяти до уваги її погляди… але в усьому іншому це не так уже й страшно. Він розважає її, та й годі.
— Так, хай розважає, це головне, — відповіла мати.
Ви раділи, що я розважаю Марінету.
— Але коли ми восени повернемося до міста, — усе приказували ви, — треба буде знайти їй щось інше.