Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Я запевнив його, що такий вибрик скоріше викликав у мене симпатію до нього, а він став заперечувати з несподіваною твердістю й осуджувати самого себе. Він сказав, що я, певне, не уявляю, яка велика його провина: він порушив обов'язок послуху, заплямував своє покликання, погрішив проти моральності, крім того, він зганьбив семінарію. Отож йому все життя не спокутувати того, що він накоїв… Ще й досі стоїть у мене перед очима ця довга згорблена постать, освітлена місячним сяйвом, розрізана навпіл парапетом тераси.
Хоч який я упереджений проти духовних осіб, та до абата в мене не закралося бодай найменшої підозри в лицемірстві: я бачив щирий біль і сором. Він виправдував свою мовчанку нуждою: інакше довелося б йому сидіти два місяці на шиї в матері, а вона вдова, дуже бідна, заробляє поденщиною в Лібурні. А коли я йому відповів, що, по-моєму, він і не мусив нас повідомляти про цю пригоду, яка стосується лише семінарської дисципліни, він узяв мене за руку і сказав щось нечуване; такі слова мені сказано вперше в житті, і тому вони вразили мене:
— Ви дуже добрі.
Ти ж знаєш, як я сміюся; навіть на початку нашого спільного життя тебе дратував цей сміх; в дні моєї юності він гасив довкола мене всякі веселощі. Того вечора я весь аж тіпався од сміху, втупившись у зчудованого семінариста. Нарешті я вимовив:
— Ви навіть не уявляєте собі, пане абате, яку нісенітницю ви сказали! Спитайте в тих, хто мене знає, добрий я чи ні. Спитайте мою рідню, моїх колег: злість — ото і є моя сутність.
Він ніяково відповів, що той, хто злий, по-справжньому злий, не говоритиме відверто про свою злобу.
— Вельми сумнівно, — додав я, — щоб у моєму житті ви могли знайти хоч один так званий добрий вчинок.
Тоді він, натякаючи на мою професію, навів Христові слова: «В темниці я був, і ви навідали мене…»
— Я так чиню собі на вигоду, пане абате. Фах зобов'язує. Колись я платив тюремникам, щоб вони вчасно шепнули моє ім'я на вухо підсудному… Отож-бо бачите!..
Вже не пригадую, що він відповів мені. Ми походжали з ним під липами. Як би ти здивувалася, коли б я тобі сказав, що мені було приємне товариство цього чоловіка в сутані! А проте це щира правда.
Траплялося, я вставав із сонцем і виходив подихати вранішньою прохолодою. Я дивився, як абат вирушає на службу божу: йде прудко і такий заклопотаний чимось, що, проходячи за два кроки, не помічає мене. Саме в ці дні я допікав тобі своїми кпинами і завзято доводив, що ти живеш усупереч своїм віруванням… А в душі мені муляло: щоразу, як я ловив тебе на слові і дорікав тобі за скнарість або нечулість, я хоч і запевняв, що серед вас, побожних людей, не зосталося й сліду християнського духу, проте знав: під моїм дахом є людина, яка, невідомо для всіх, живе цим духом.
VIIІ
А все-таки був один випадок, коли я без усяких зусиль міг виставити тебе в страшному світлі. Дев'яносто шостого чи дев'яносто сьомого року — тобі воно краще у пам'яті — помер наш зять — барон Філіпо. Прокинувшись уранці, твоя сестра Марінета заговорила до нього, але він не озвався. Вона повідчиняла віконниці, побачила, що очі йому закотилися, нижня щелепа відвисла, — і не зразу второпала, що він неживий і що вона кілька годин спала біля мерця.
Навряд чи хтось із вас відчув усю підлість заповіту цього нікчеми; він залишив дружині величезний маєток, але з умовою, що вона більше не вийде заміж. Інакше майже вся спадщина перейде до його небожів.
— Треба про неї подбати, — казала твоя матінка. — На щастя, родина у нас дружна. Не треба залишати нашу голубоньку саму.
Марінеті було на ту пору тридцять років, але ж ти пригадуєш, вона виглядала юним дівчам. Її віддали за старого, вона не пручалася й терпіла цей шлюб. Ви не мали сумніву, що вона покірно переноситиме і своє вдівство. Ми недооцінили той поштовх, що розв'язав їй світ, цей несподіваний вихід із темного підземелля на яскраве сонце.
Ні, Ізо, не бійся, даний випадок я наводжу не для того, щоб довести свою моральну перевагу над тобою. Твоє бажання, щоб ці мільйони залишилися в родині і щоб твої діти брали їх пригорщами, було цілком природне. На вашу думку, Марінета мусила будь-що зберегти це багатство, зароблене ціною десятирічного рабства у старого мужа. Вами керували родичівські почуття. Не одружуватися вдруге — це здалося вам цілком природним. Та хіба ж ти згадувала, що колись сама була молодою дружиною? Ні, над подружнім коханням ти поставила хрест; ти була тільки матір'ю, ніякого кохання більше не існувало ні для тебе, ні для інших. У вас у сім'ї ніхто не вирізнявся буйною уявою: ви б не могли поставити себе на місце когось іншого — чи то скотини, чи то людини.