Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Хоч як би ти мене зневажала, Ізо, я сам ще більше зневажав тебе за такі слова. Ти й справді гадала, що тут не може бути для тебе найменшої небезпеки. Жінки швидко забувають те, що в них самих уже перегоріло.
Правда, коли ми стояли з нею на терасі, нічого й не могло статися. Хоча довкола була пустка, ми все-таки відчували себе немов на видноті, десь на сцені. Якби знайшовся серед орендарів такий молодець, який не спав би в полудень, він побачив би чоловіка й жінку, що стоять поряд, нерухомо, як тополі, задивившись на розпечену рівнину, стоять так близько, що, поворухнувшись, мимоволі торкають одне одного.
Але й нічні прогулянки були такі самі невинні. Пригадую один серпневий вечір. Обід минув бурхливо через Дрейфуса. Марінета, так само як і я, належала до табору дрейфусарів, що вимагали перегляду справи. Вона тепер уміла краще за мене припирати до стінки абата Ардуена, змушуючи його стати на той чи другий бік. Ти саме вихваляла статтю Дрюмона[10], а Марінета раптом спитала дзвінким голоском, мовби дівчинка на уроці закону божого:
— Пане абате, скажіть, а чи можна ненавидіти євреїв?
Того вечора, на нашу превелику радість, він не відбувся туманними відмовками. Він заговорив про важливу роль народу, обраного свідком діянь господа, про напророчене навернення цього народу до істинної віри, що звістуватиме кінець світу. На це Юбер заявив: треба ненавидіти катів спасителя нашого. Абат відповів йому, що кожен із нас має право ненавидіти тільки одного ката, винного в муках Христа: «Ненавидіти лише самого себе, і нікого більше…»
Збентежена, ти відказала, що з такими теоріями нічого іншого не залишається, як віддати Францію під кормигу чужинцям. На щастя для абата, ти згадала про Жанну д'Арк, і на ній ви помирилися. На ґанку хтось із дітей гукнув:
— О, місяць світить, як гарно!
Я вийшов на терасу. Знав, що Марінета рушить слідом за мною. І справді, почув, як вона гукнула задиханим голосом:
— Почекайте мене…
Вона накинула на плечі боа.
На сході вставав повний місяць. Молода жінка дивилася, як довгі навскісні тіні грабів стелилися по траві. Селянські хати біліли підсліпувато в місячному сяйві. Десь валували собаки. Вона спитала, чому такі нерухомі дерева, чи не приспав їх місяць. А ще сказала, що такі ночі ніби створені на муки самітникам.
— Порожня декорація! — додала вона.
Скільки закоханих сидять зараз щока до щоки або торкаючись одне одного плечем. Який-бо звідник місяць! Я бачив, як на її віях бриніли сльози. Світ ніби вимер, живий був тільки її подих. Вона, як завжди, ніби трохи задихалася. Що залишилося від тебе зараз, Марінето, померлої 1900 року? Що залишається від тіла, похованого тридцять років тому? Пригадую аромат твоїх кіс тієї ночі. Щоб вірити в воскресіння мертвих, воскресіння плоті, треба перемогти плотські бажання. А тих, хто зловживав ними, чекає кара: вони вже нездатні не лише повірити в воскресіння плоті, але й уявити його собі.
Я взяв її за руку, ніби хотів потішити маленьку скривджену дівчинку, і вона, як дитина, припала головою до мого плеча. Я прийняв її, як приймає земля упалий з дерева персик. Більшість людей — як ті дерева: вони випадково виростають одне коло одного і сплітаються гіллям лише тому, що розрослися.
Але тієї хвилини я вчинив підло, я подумав про тебе, Ізо, й замислив тобі помститися: скористатися прихильністю Марінети, щоб змусити тебе страждати. Ця думка опанувала мене на коротку мить, але все ж вона майнула мені, я зважився на злочин. Ми побрели туди, де не було місячного сяйва, — до гранатового й жасминового гаю. Але волею долі я раптом почув ходу на стежці у винограднику — цією стежкою абат Ардуен ходив щодня на службу божу. То був, безперечно, він… І мені згадалося, як він сказав: «Ви дуже добрий…» Якби він міг зазирнути в мою душу тієї хвилини! Мені стало соромно: може, цей сором і врятував мене?
Я знову вивів Марінету на світло, посадив її на лаві. Я втер їй сльози хусточкою, казав їй лагідні слова. Так само я утішав Марі, коли вона, бувало, біжачи липовою алеєю, падала. Я підводив її і жалів. Я удав, ніби нічого не помітив, не вгадав якогось розчулення в її пориві та в її сльозах.
IX
Назавтра вона не поїхала кататися верхи. Я вирушив до Бордо. Незважаючи на канікули в судовій палаті, я двічі па тиждень їздив до міста і проводив там цілий день, щоб не уривати своїх юридичних консультацій.
Коли я сідав у поїзд, вертаючись до Калеза, на вокзалі стояв південний експрес, і, на мій подив, за вікном вагона з табличкою «Біарріц» я побачив Марінету: без жалобної вуалі, в сірому англійському костюмі. Я згадав, що її подруга, яка поїхала до Сен-Жан-де-Люза, все кликала її туди. Вона гортала ілюстрований журнал і не бачила, як я їй махав. Увечері я доповів тобі про цю зустріч, але ти неуважно вислухала мене, вважаючи мандрівку Марінети за коротку екскурсію. Ти сказала, що невдовзі після мого від'їзду Марінета одержала телеграму від подруги. Тебе нібито здивувало, що я про це нічого не знав. Може, ти запідозрила, що ми домовилися таємно зустрітися в Бордо? А втім, тобі було не до цього — маленька наша Марі лежала з гарячкою, вона вже кілька днів мучилася проносом. І ти дуже турбувалася. Треба віддати тобі належне: коли хто з твоїх дітей слабував, ніщо в світі тебе не обходило.
10
Дрюмон Едуард (1844–1917) — французький реакційний журналіст і політичний діяч, видавець газети «Лібр пароль», яка вела кампанію проти Дрейфуса. Саме тут було вміщено анонімне повідомлення про зраду офіцера-єврея.