Подорож у безвихідь
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-100-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Подорож у безвихідь». Краткое содержание книги:
Олексій Волков залишається вірним собі. Його сюжети несподівані, почуття яскраві, а герої колоритні та правдиві. І їм по-справжньому доводиться боротись за своє кохання. Отже, якщо ви не хочете неприємностей, не знайомтеся з жінками в електричках. Або навпаки — знайомтеся, бо інакше ризикуєте назавжди проїхати свою станцію із назвою «Щастя».
— Ось так. З жінками варто бути обережним в усіх відношеннях, бо таких дров можна наламати, що потім довго чухатимешся, як-от я тепер. А тут ще й просто на вулиці колька вхопила.
Доходила четверта ранку. Пляшка коньяку на столі залишалася майже повного, зате батон і шпроти пішли. У банці вже вкотре кипіла вода на каву. Прощатися молодий лікар не поспішав — давалися взнаки пережитий стрес та випиті коньяк із кавою. Андрій також не прагнув до палати, відчуваючи, що заснути не зможе. До того ж непокоїло ще одне питання і з’ясувати його саме зараз була можливість.
— Ну і як у вас тут працюється? — запитав він, наче вичерпавши теми, про які вони говорили. — Зарплату за який місяць отримали?
— Останнім часом досить регулярно платять, — похвалився Віталій. — Гріх жалітися.
— Півтори ставки маєш? — поцікавився Андрій.
— Маю. Ургентну й півставки в поліклініці.
— Нормально, — погодився Андрій. — І як навантаження?
— Вистачає, — кивнув головою Віталій. — А сьогодні взагалі дурний день, з самісінького ранку товчуся…
— А що таке?
— Ну, зранку апендицит оперував, а потім кримінал привезли…
— Що за кримінал? — перебив Андрій. — Ножове? У нас часто ріжуться.
— Та ні. Одного мужика та-а-ак приголубили! Голову проламали, обидві руки потрощили — взагалі атас… На одній подвійний перелом передпліччя, на другій — простий. У комі його привезли. Якийсь такий, під крутого, навіть мобільник у кишені… Мусив нейрохірурга по санавіації викликати. Якраз перед тим, як вас привезли, оперувати закінчили. Вдавлений перелом черепа…
— І як, живий? — Андрій сам відчув, як змінився його тон.
— Та поки що живий…
— І часто у вас тут такі розбірки бувають?
— Та іноді трапляється… — Віталій знизав плечима. — Хто його зна, які тут були розбірки? Уявіть, невідомий подзвонив на «Швидку», що якийсь мужик лежить біля ТЕЦ. Наші поїхали забрали. І ні тобі хто такий, ні звідки… Потім за кілька годин з’явилися родичі аж із Києва — їх також хтось повідомив, що той травмований і його поклали в лікарню. Міліція, звичайно, також була — покрутилися й пішли. У нас взагалі кримінальне місто. Постійно якісь травми, трупи… А коли на електростанції зарплату видають, чергувати взагалі чудо! Такого надивилися… Пивними кружками голови б’ють…
Далі Андрій не слухав. Від серця трохи відлягло. По-перше, скоріш за все, міліція його поки що не шукає, принаймні так він сподівався. По-друге, убивство на ньому не висить. Зараз він усією душею бажав, щоб той тип з гаража вижив. З іншого боку, чи так радіти першій новині, Андрій не знав. Схоже, його викрадачі не пішли на співпрацю з міліцією, бо самі були по вуха у всілякому криміналі. Або вони впевнені, що й самі впораються з пошуком втікача. А що як у цьому криміногенному містечку й міліція корумпована? Таке можливо. Тоді до пошуків уже долучились і правоохоронці. Виходить, уся надія на чергового хірурга Галютинської райлікарні. Ось тобі й амурні справи… Права рука Андрія мимохіть торкнулася в кишені листа, другою він стомлено провів по обличчю. Колега розцінив цей жест як сигнал лягати спати. Прочинивши дверцята шафи для одягу, він витяг з кишені гроші й простягнув Андрієві.
— Дякую, — сказав Андрій. — Приїду — одразу вишлю. За бензин, до речі, також. Слухай, Віталію Петровичу, може, організуєш мені якось поголитися? Мене вже, напевно, і злякатися можна…
На це Віталій лише почухав голову:
— Ви знаєте, я тут навіть не маю чим… Дома завжди голюся. Нове лезо взагалі-то можу знайти, а от станок… Ви ж не схочете голитися тим, що слабим животи голять перед операцією?
Авжеж, голитися тим станком навіть зараз Андрій не хотів, але треба ж якось привести обличчя до ладу. Тому, розламавши принесене Віталієм лезо вздовж на дві частини, вклав одну в хірургічний затискач і, густо намастивши обличчя милом, заходився перед дзеркалом голитися цією імпровізованою бритвою.
Коли хтось обережно постукав до ординаторської, рука його здригнулася, і він мало не порізався.
— Віталію Петровичу! — почувся голос медсестри. — Зайдіть, будь ласка, терміново до реанімації.
Той накинув халат і вийшов, зачинивши за собою двері. Андрій перевів подих, відчуваючи, як закалатало серце. Нічого, ще трохи. Принаймні тут, за дверима ординаторської, він почувався у відносній безпеці, та й у справах, як сказав би чукча з анекдоту, з’явилася позитивна тенденція. Гроші тепер у нього були. О дев’ятій ранку Віталій зміниться, вони сядуть у машину і поїдуть до сусіднього райцентру. Там залишиться сісти на поїзд і — шукай вітра в полі. Віталій, схоже, сприйняв його легенду без найменшої підозри, напевно, був дуже вражений несподіваною допомогою у скрутний момент. Тільки б не потрапити за цей час комусь на очі. Комусь такому…