Подорож у безвихідь
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-100-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Подорож у безвихідь». Краткое содержание книги:
Олексій Волков залишається вірним собі. Його сюжети несподівані, почуття яскраві, а герої колоритні та правдиві. І їм по-справжньому доводиться боротись за своє кохання. Отже, якщо ви не хочете неприємностей, не знайомтеся з жінками в електричках. Або навпаки — знайомтеся, бо інакше ризикуєте назавжди проїхати свою станцію із назвою «Щастя».
А що як той бритоголовий тип ще живий? Тоді він обов’язково має бути не де-небудь, а саме тут, у реанімації або травматології цієї лікарні. До нього можуть прийти відвідувачі — хтось із спільників. Можливо, він уже щось сказав, описав нападника. Хай там як, а ймовірність зустрітися з кимось, хто може впізнати його, саме тут ставала для Андрія найвищою.
Він миттєво забув про шлунок. Банальна синя табличка виявилася просто чудодійним лікувальним засобом. Що ж робити? Дременути звідси? І як? Схопитися з нош і кинутися навтіки? Божевілля. Тим більше куди?
За вікном санпропускника загуркотів мотор. До приймального під’їхав міліцейський «газик». Андрій відчув, як усередині все обривається й повзе донизу. Очі прикипіли до цієї машини і тих, хто з неї виходив. Але йому вже пропонували підвестися і кудись іти.
— Куди? — запаморочено запитав він.
— Нагору, до хірургії, — відповіла медсестра. — Там вас огляне лікар. Мабуть, туди й покладуть. Ходіть, відведу вас.
З «газика» люди у формі витягли якогось чолов’ягу й повели до дверей. Зараз п’яного заведуть сюди! Він схопився й мало не бігом пошкандибав коридором на неслухняних ногах.
У відділенні все було як і в інших лікарнях. Нічого особливого. Просто незвично перебувати тут у ролі хворого, от і здавалося, що в нього зараз має бути дивакуватий вигляд. Та найнеприємнішим було відчуття, що він знову лізе куди не слід.
Лікар, який увійшов, виглядав значно молодшим за нього і здавався дещо зарозумілим. Безперечно, він працював не більше двох-трьох років після інституту й зараз сам собі здавався якщо не професором, то принаймні битим вовком. По вдягнутій під халатом блакитній піжамі Андрій зрозумів, що він тут не випадково, це його чергування. На нігтях у лікаря полишалося щось біле, напевно, нещодавно йому довелося накладати гіпс.
Хірург зверхньо подивився на пацієнта й запитав, що його турбує.
— Біль ось тут, — Андрій показав на поперек зліва, — віддає аж у живіт. Нудило. Мочитися хочу, але не можу. Якось так нападами болить. Кручуся — місця собі не знаходжу.
Андрій методично викладав йому все, як на тарілочці, наче читав з підручника. Хвороба, на яку він так відверто натякав своєму молодшому колезі, не вимагала якихось складних та неприємних для хворого обстежень або маніпуляцій. Кілька аналізів, ін’єкцій і — лежи, відпочивай.
Саме так і сталося. У нього взяли на аналіз кров та сечу, зробили кілька уколів, після цього Андрій упав на ліжко, відчуваючи дику втому, а згодом і зменшення болю у шлунку, адже препарати, які йому ввели, швидко знімали і шлункові спазми. Про захворювання й перспективу видужання зарозумілий лікар повідомляти пацієнта не поспішав. Та уявивши себе на його місці, Андрій зрозумів, що, напевно, поводився б так само.
У палаті стояло шість ліжок. На чотирьох лежали хворі. Найближчий його сусід, худий, з мішками під очима, у майці, наминав батон з маслом, і Андрій, ще заходячи до палати, злякався, що його порожній шлунок від цієї картини знову почне щось виробляти. Інші хворі читали.
— Чуєш, друже, — впавши на ліжко, без будь-якого вступу звернувся Андрій до сусіда, — я щойно з запою вийшов. Три доби не їв нічого. Тільки-но вискочив до магазину за хлібом, мене й прихопило відразу. «Швидка» просто з вулиці забрала… На твій бутерброд дивитись боляче…
Той мовчки відтяв від батона великий шмат і, намастивши маслом, простяг ближньому, просто розчуливши його таким вчинком і подарувавши шанс дожити до вечері.
Двері палати були прочинені. По коридору повсякчас снували санітарки, медсестри, хворі. Одного разу промайнув черговий хірург. Андрій лежав і розмірковував.
Руки лікаря під час огляду були замащені гіпсом. Це хірургічне відділення. Якщо хірург накладає гіпс, то це означає, що він одночасно працює і як травматолог. У деяких лікарнях немає окремого травматологічного відділення, його об’єднують із хірургією. Якщо й тут так, то той тип з гаража може лежати десь поблизу, можливо, навіть через стінку. Якщо, звичайно, він живий. При згадці про нього завжди починало холонути в животі. А що як гіпс накладали саме йому? Руки цьому «каратистові» він точно потрощив, ніяких сумнівів. А що як він уже прийшов до тями?
Що робити? Повечеряти і вночі дременути звідси? Та куди можна втекти без копійки в кишені? Єдиний реальний варіант — зранку поснідати в палаті й чимраніше піти звідси, сподіваючись не зіткнутися десь на сходах із тим, хто міг би його впізнати. Відразу ж зателефонувати з вузла зв’язку додому до когось із колег і попросити, щоб терміново надіслали гроші. Скільки часу могла б зайняти така процедура? Цього Андрій просто не уявляв. Якщо гроші не вдасться отримати цього ж дня, то де ночувати? Повертатися до лікарні? Ні. Тоді де? Знову на трубах?