Між орлами і півмісяцем

«Немає, мабуть, ніякого в нас Бога, бо коли б був, то не дивився б байдуже на довгі і тяжкі наруги над бідним людом і не мовчав».

Отямившись, що геть відстав і опинився позаду війська, він перевів Велеса на швидку ходу і почав обходити шерегових. І тут, проїжджаючи понад довгою стрічкою кінних, чув він в уривках розмов одну й ту ж біду, хоч і сказану іншими словами. Козаки пережовували те ж горе: нарікання і турботу, а не надії і переконаність, осуд і догану, а не похвалу і одобрення.

Джмелиним дзижчанням влітали ті розмови Сіркові у вуха, а накривалися якоюсь витіюватою, крученою-верченою правдою, ніби насмішкуватою, аж він притримав коня: «Еге, Андрію, біг шлях, біг та й розділився на відноги, то так і ти. Запали тільки людові свічку бажання, і вона освітить йому путівець спасіння і надії. Ти, бач, хитрий і мудрий, як лис отой! Орел твого розуму високо в небо знісся!..» — «Цінні, як коштовності на кармаші-ярмарку, твої поради, але чорний сажень долі поведе люд не туди, де пророчиш, а до слупа смутку, журби, побивань і болістей, то що ти зробиш?..» — «Грійся, кажу, теплом мого серця і гарячого слова, харчуйся добрими моїми бажаннями та живи моїми віщуваннями, шановний, а я...»

Два співбесідники-сотники, їдучи поряд, один позаду, а другий — попереду своїх сотень, широколиций і піснолиций, також вели розмову про те ж, лише один був стриманим і скупим, а другий балакучим. Сірко зауважив, що один говорив скупо, давав перевагу в розмові не туманним мереживам, а мудрій уникливості від відповіді чи й промовчував, подобаючись йому.

«Відвуд, бач, у красному пір'ї, а смердить так, що й не підступиш, так воно, може, і гетьман: доки війна — поки й доступний, а тоді і на віддаль стріли до себе не підпустить, лакизами та блюзнірами обросте, маєтків набудує. Кажуть же, що даринами його, як князя якого, обіклали чужинецькі посли».— «То все ж у наш город, а не в чужий іде!» — «Та воно-то так, тільки нам з тобою що з того?..»

Слухаючи оті мовлення і рядовичів, і сотників, Сірко згадував погром коронного гетьмана Станіслава Конецпольського під Переяславом, і взяття Кодака разом із Сулимою, і Жовтоводську та Корсунську битви, і погром ним особисто Лаща під Хирівкою, як і перемогу над королівськими військами під Пилявцями, Збаражем, Зборовим, Львовом та аж Замостям, порівнюючи їх по вправності і героїзму із підвінницькими та батозькими, підтримуючи гетьмана в тому, що «програна лише битва, а не війна!..» Але тут же згадував уже другу зраду хана Іслам-Гірея і шаленів, сатанів та доходив до нестями, аж його Велес відчував те на собі, зизуючи великим вороним оком.

Вражало Сірка і усвідомлення рядовим козацтвом першопричин лиха свого люду: «Ти мене не вмовляй, що гетьман поганий! Ти мене переконай, що переобрати його — це зробити добру справу!— обурливо тикав пальцем якийсь голомозий молодшому.— Не марно ж старі люди кажуть, що дурний порядок краще розумного безпорядку!..»

«А де ти, Іване? — питав сам себе Сірко.— З ким ти і за кого ти? — доскіпувався. І відповідав: — Між народами-гнобителями і народом пригнобленим! Там, де більшість рідного люду. За того, за кого загал! Проти людоловів і загарбників...» То були сповідь і суд, виправдання і клятва, перевірка праведності і вивіреності, вже вкотре виведена ним і стверджена логікою.

А пообік дороги, наче зеленаві простирадла, позапинані і сповиті, стояли, стрічаючи подорожніх у духмяному плодоноссі, сади Молдови, і кували козакам довгі щасливі літа зозулі.