Між орлами і півмісяцем

Пливла, котилася, сунулась услід за козаками майже вся західна поспольна Русинія, лишаючи позад себе пожежища, поодинці і з батовами, з повозами, візками, сумами-торбами і бесагами, з вервечками дітей та старих. Бо все дуже і здатне йшло у загони повстанців, не на жарт лякаючи всіх крамолою... Світилися літні теплі, аж казкові ночі не місяцем-срібловидом і не зорями-опалами Чумацького Шляху, а пожежами по обезлюднених просторах.

Поспішали на схід і магнати, вимагаючи від свого наказного козацького гетьмана Забузького наступу і знищення ребелітантів, продовжували битися з полками Небаби під Лоєвим озброєні до зубів Радзивілл і Гальський і таки наблизилися в кінці липня до оточеного зусібіч повстанцями Києва.

Не відлежувався в тій скруті на пуховиках і острогозький полковник Іван Дикий-Дзиковський. Перевдягнувшись у полотняну сирову одіж, потай правив зі своєї дідизни Чернігівщини понад дві тисячі багатодітних родин викітців-утікачів, щоб поселити їх на облюбованій ним Слобідській Україні, по правій Подонщині, над річками Білою і Айдаром, де вже зажили і розрослися із отаких же втікачів цілі селища: Білолуцьке, Старобільське, Усердське.

Загроза Києву і його святим місцям змусила й митрополита Сильвестра Косова та архімандрита Печерського Йосипа Тризну вийти з процесією назустріч Радзивіллу й просити в нього милості, тим паче що сунув на Київ, вішаючи, топлячи і палячи усіх і вся сам коронний гетьман Миколай Потоцький; пробивався крізь суцільні решета повстанців у Любарі, Паволоці, аж поки не відшукав свій смертельний кінець у забісних Трилісах, де був тяжко поранений банітами і вмер з горя та ненависті, а найбільше з жадання помсти рідному людові князь Ярема Вишневецький, якому на путі під Фастовом, мов мара, мов шпетне привидіння, став жіночий полк, що не здався його армії, поки всіх його ребелітанток не було врешті вирубано до ноги!..

Та збирав на той час, звільнившись від хана, і.свою п'ятдесятитисячну армію Богдан Хмельницький. Стоячи у Білій Церкві, розсилав він універсали про охочекомонні набори, підтримував, як міг, смертельні бої під проводом Золотаренка під Києвом і славного Гаркуші — на Дніпрі із ровтами Калиновського, перешкоджаючи їхньому з'єднанню з Потоцьким і Радзивіллом. І, відаючи про те, коронний гетьман Миколай Потоцький змушений був схилитися до думки про підписання миру з козаками і їхнім привідцею гетьманом Хмельницьким.

Нестерпно тяжкі були умови підписаного в Білоцерківському замку миру. Найбільше засмучувало українську людність те, що мостивим панам-шляхтичам за умовами миру дозволялося вертатися у свої фільварки, маєтки як у ойчизни, а козачий реєстр зменшувався всього лиш до двадцяти тисяч. Щось неймовірне творилося по тому на змученій і зраненій землі, і чимало козаків, як і посполитих, не послухали ні гетьмана, ні його прибічників і повстали, звівшись проти чільців за те, що ті у Білоцерківській домові дали клятву на вірність королеві і згодилися лише на двадцять тисяч козацького реєстру. Повстала услід їм, хоч і була малолюдною, й Січ, звинувативши Хмельницького в усіх гріхах та переобравши його всім старшим і меншим Війська Запорозького посполитством на нового гетьмана — вже вдруге по Худоліеві. Ним став Матвій Гладкий, котрий тільки-но прибув туди зі своїм полком після бою з Потоцьким.

На тій же громоподібній раді вирішено було послати козацьку депутацію до короля й вимагати від нього повернення до Зборівських умов. Та не принесла на Січ вона втішних вістей. Перших дванадцять депутатів ляхи скарали на палях, а інших перебили загони Хмельницького на чолі із Федором Лютаєм, що став гетьмановим кошовим, перемістивши спалену ним Січ із Зозулиної Балки в Чортомлик.

Тепер тільки, в отій безвиході, більшість неприхильних вчора до молодика-гетьманича старшин побачила раптом спасенну шпарку в Тимошевому сватанні й одруженні, навіть у підданстві України Високому Порогові, коли на те пристане, породичавшись із Лупу, Тиміш. Одні норовили відсторонити від геть хворого і пісного вже гетьмана його тямковитого сина-непослуха, який відкрито шпетив усіх, і батька теж, інші — шукали, де можна бодай натимчас сховати не вписане в компут козацьке військо, а треті чекали можливості і нагоди потрактуватися через Лупу та прихильного до русинів волоського господаря Матвія Бассараба із Магометом Четвертим, особливо із його доброзичливою до русинів султаншею Баш-ханум.

Що-що, а повторне сватання сина до доньки молдавського господаря сподобалося дешперованому та вгомоненому в непомірному відчаї гетьманові Хмельницькому. «Ми програли битву, а не війну!» — знову вмовляв він ближніх. І, поки полковники формували, одягали і школили відкрито і прикрито нові полки у Масловій Балці, в Умані, Білій Церкві, питання кінцевого Тимошевого одруження визріло і набрало негайної необхідної доцільності.

Так у круговерті, злигоднях, ворохобствах, нужді і лихові минула засніжена та морозна зима, і на диво рано повернуло на весну. Побігли струмки, іскрячись на благодатному сонці, заграли і задзвеніли дружно ручаї-бурчаки, і почали повертатися птахи з вирію: довгоклюві журавлі й лелеки, сіро-білі гуси, зморені і обмалілі качки та інший дріб. Як дими над хижами, бурдюгами і печищами, сунули підпалені сонцем хмарини, а вночі, у приморозки зірки в небі здавалися міріадами звіриних слідів, залишених на темному савані видноколого надхмар'я. Людські злигодні не міняли краси під ними.