Між орлами і півмісяцем

Тиміш дивився на Розанду-дружину, хоч і намагався приховати захоплення від присутніх, як на Джоконду, парсуну якої бачив і в султанськім посаді, і в замку хама кримського, коли ще був там аманатом-закладником. Розанда різнилася від отієї Джоконди хіба лише дитинячністю в погляді, витаючи при ньому, бажаному їй і судженому, десь в емпіреях ісламського неба.

Було йому, Тимошеві, і в церкві-храмі як у живій казці. Адже бачив отаку незбагненну розкіш і багатство вперше. І музику органноклавесинну отут уперше почув! Які то божественні міхи її видихували!.. Для нього, за вихованням козака-лицаря й аскета, все те було раєм!..

«Недарма так хвалив батькові Розанду отой мніх, Павло Алепський, супроводжуючи отця-патріарха по Україні!.. Присяйбіг, недарма!»

Іван Сірко, що, як і інші присутні, був до глибини душі зворушений і музикою, і хором, і обрядностями та благословінням, і отим розкішним вінчанням під заливні співи та звуки клавесина, в додаток був ще й несподівано та радісно вражений, бо провадив обряд не хто інший, а давно ним знаний Гнат Шульга, з яким він ішов колись, благословенний самим митрополитом Петром Могилою, попутцем із Києва до Чигирина і який потім посів церкву і школу в Капулівці, користуючись шаною у всіх великолужан. Тепер він екзарх. Як те могло статися? Єпископом же став, бач, отут, у храмі!..

Поки тяглося бучне весілля, купаючись в мелодіях дримб, бубонів, вигранів, флуерів, канал, бучумів, чампоїв, скрипок та цимбалів, привезених аж із Будапешта та Бухареста, в одноголосих, плачних співах дойн, в запальних жоках, сирбах, хорах, які піднімали присутніх над світом трудового щодення в небо, для молодих готувалось тимчасове мешкання в замку господаря Лупу, поряд із монастирем Галата в Яссах, де вже тепер стояв полк молодого гетьманича на чолі із наказним полковником Нестором Морозом. Там же були і дорогий трофейний берлин та всі весільні дарунки разом із багатим приданим-віном Розанди.

На цю урочисту родинну зустріч та учту не приїхала лише старша сестра Розанди — гетьманша Радзивіллова, хоч і прислала у відповідь на запросини дорогі дарунки із гінцем, переказавши, що дарує суто від себе і, як здогадувалися родичі, мабуть, таємно від чоловіка і його свити...

Тим часом був відбудований у Рантові замок — звичайно, під наглядом посадженого батька Лавріна Капусти, і Тиміш Хмель з молодою жоною, з багатим обозом-батовою в берлині переїхав до власного дому. За ним потяглися й гості...

Сірка там чекала ще одна приємна несподіванка, бо управителем Тимошевого замку виявився отой чорний, як халява,— і колись на Січі, і тепер — служка крамаря Лейби Явтусь, що був з ним посланий у Кодацьку фортецю із мальвазією Іваном Сулимою, а тепер господарює в замку, тут же мешкаючи. Вирослий, змужнілий, меткий, ошатнений, дорідний, він писався тут на молдавський кшталт — Халява. Сірко говорив з ним, розпитував про всіх і про все і приходив до висновку, що ота васальна залежність Молдови від Туреччини є набагато терпимішою, порівняно з безправністю його народу під Польщею... Полюдці-добраги збирали чинші султанові-хондкарові лише двічі на рік, а в убогих та спритних їх часто зовсім не брали. Жахали людей лише набори хлопчиків у яничари, що проводилися раз на рік.

У розмові з Явтухом Халявою Іван Сірко, на власний подив, довідався, що і Матвій Бассараб, і Григор Ракоці, і деякі молдаванські чунтули-бани князя Лупу за час весільної веремії та по ній поміняли своє прихильне ставлення до Тимоша Хмеля на лиховісне — стараннями знатного шляхтича Дмитра Вишневецького, що мітив одружитися з Розандою, а домова з гетьманом Богданом змінилася острахом за власне становище. Пущений Вишневецьким поголос-віда про прихований задум Хмельницького звільнити всі русинські землі і людність навіть за Товтрами та за Яссами і Сучавою з допомогою отого одруження сина лякали не лише банів, а й балканські двори.

Поки молоді, усамітнившись, справляли уже другий медовий місяць, Сірко, Носач та Богун відвідали околиці, крім Раптова та Сучави, оглянули поріччя Сучави, чарівну гористу природу поза Серетом, заселену русинами, побували в Товтрах. А тим часом прибув загін посланців від гетьмана Богдана з наказом повернутися зі своїм полком Богунові першому, вслід йому невпоміт — Сіркові, а ще згодом — Носачеві із молодою Тимошевою дружиною під виглядом повесільної прогулянки, лишивши в Яссах із сотнею козаків посла Лисовця. Той наказ батька настільки засмутив Тимоша, наскільки й обрадував Розанду і тещу. Сполошив він і полковників тутешніх.

Одного вечора Богун зі своїм великим полком полишив Сучаву і околиці і направився за Капустяним берлином до Вінниці. І хоч як таємно вони від'їхали, уже другого дня путь їм перетнули польські ровти, зупинившись між Дашовим та Монастирищем. Богун відпровадив Капусту із сотнею охорони, а сам, розділивши свій полк на два, із наказним Нестором Морозом несподівано третього дня на світанку напав на ляхів так зненацька, що вже по обіді польська армада на чолі із Станіславом Чернецьким була здвобіч наголову розбита. Недарма Богун, як і Сірко, майже не знав поразок у боях...