Червоні хащі

І зрозуміло, що він сів перед нами, відразу просунувши обличчя між сидіннями і знову почавши свої традиційні теревені. Після того, як ми з ним удруге розповіли Журбі, що саме сталось у хаті, Григорій знову почав перейматися долею Бродяги, який, мабуть, уже там ізвівся весь.

— Та всьо у нєго нормально, — заспокоїв його Йосип, який, мабуть, хотів іще раз повернутися до історії зі зникненням Опанаса, щоб усі зайвий раз збагнули, який він молодець. Але Журба не погодився:

— У тебе собаки були?

— Де? На тюрьме? — перепитав Йосип, зробивши здивоване обличчя. — Хотя на критке у хозяїна бил пйос, слєпой с рождєнія, Тофіком звалі, понял?

— Шо понял? — не зрозумів Журба.

— Ну Тофик — в честь Бахрамова!

— Та ну тєбя, — відмахнувся Григорій. І повернувся до мене: — А я всіх своїх собак помню. Спочатку в нас Шльондра була. Батько назвав її так, бо шлялася скрізь, сучка, і беременна весь час. Але живуча, зараза, і війну пережила, і два голоди, сімнадцять год прожила — така собака була.

Йосип скривився і спробував знову повернути розмову на вигідний курс, але Григорій ніби його не чув.

— Після Шльондри лишився її Цуцик. Так і звали. І от шо інтересно: мати була біла, а він — чорний.

— У тєбя мать тоже, наверноє, порядочная женщина била, а ти чистий чорт уроділся, — спробував перервати його Йосип, але Журба як щось починав розповідати, то його було не зупинити. І цілу дорогу додому він розказував про собак, яких тримав уже на своєму подвір’ї. Про Вовчика, Найду, і бозна вже як їх там звали.

Я рідко чув, аби Григорій так добре про людей згадував, як він про собак своїх розповідав. Мені Марія собаку не дозволяла, — тільки два коти в нас були за весь час. Але де кіт, а де собака, «друг человека»? Журба тим часом дорозказував, що останнього свого собаку, Жучка, він віддав родичам і тепер постійно перевіряв у племінника, Сергія, чи не вигнали вони того двортер’єра, бо — самі розумієте — непорядно, коли будинок хороший, а собака — безпородний.

Ми вже повернули біля наливайки до себе, і Журба підсумував:

— Я от, коли боятися починаю, ну, ви розумієте, думаю собі, що всіх своїх собак там зустріну. Обійму, поцілую і піду гуляти.

— І куда ж ви там гулять пойдьотє? — скептично примружився Йосип.

— Кудись, — відрізав Журба.

Ми приїхали. Сусіди почали будити тих, хто зморився в дорозі, ще й після такого напруженого дня, а ми все дивилися, де ж наш Бродяга.

І побачили, що у дверях стоїть Матвіївна, а наш песик бігає по двору, гавкає на автобус і мотиляє своїм куцим хвостиком від радощів. Бо навіть йому зрозуміло, що все позаду, що всі вже дома.