Оповідання. Повість. Романи

У короткій автобіографії 1924 р. В. Підмогильний називає оповідання «В епідемічному бараці» одним із своїх найкращих творів. Воно було вміщене в наступних збірках оповідань: «Військовий літун» (К.: Червоний шлях, 1924), «Проблема хліба» (К.: Маса, 1927; Харків— К.: Книгоспілка, 1930).

Оповідання друкувалося за межами Радянської України. Так, 1922 р. воно вийшло окремим виданням у «Загальній бібліотеці» (Підмогильний В. В епідемічному бараці: ІТарис. — Українська на-кладня. — Київ—Лейпціг. — 47 с.), яку випускало видавництво Я. Орен-штайна у Лейпцігу на початку 20-х років. Це було досить високе визнання майже невідомого молодого прозаїка з України. У 161 попередніх випусках «Загальна бібліотека» познайомила своїх читачів

з такими творами: «Запорожці» ї. Нечуя-Левицького, «Співомовки» С. Руданського, «Гайдамаки», «Музика», «Артист» Т. Шевченка, «Чорна рада» П. Куліша, «Довбуш» О. Федьковича тощо. Виходили тут і твори російської та зарубіжної класики, а також історичні («Коротка історія Козаччини» В. Антоновича), філософські («Оборона Сократа» Платона) та літературознавчі («М. Коцюбинський» С. Єф-ремова).

Лейпцігське видання «В епідемічному бараці» супроводжувало вступне слово Василя Верниволі (псевдонім Василя Сімовича — історика української літератури, шевченкознавця), де, зокрема, зазначалося: «Валеріян Підмогильний — це ім’я молодого автора, що недавно тільки, в 1920 р., вступив на літературне поле, видавши друком у Катеринославі збірку своїх нарисів — почав писати давніше, ще в гімназії, — і цими творами, які, до речі, давно вже розійшлися, відразу звернув на себе увагу читальних кіл на Україні. І справді, підмогильний чи не найвизначніша поява в нашій белетристиці післявоєнної доби. У своїх нарисах він являється незвичайно підмітливим, тонким митцем у малюванні глибоких психічних переживань і настроїв сучасного покоління, придушеного важким життям буденщини. З того боку нагадує він потроху із московських письменників А. Чехова, а стислим, оригінальним стилем і своєю лаконічною мовою підходить подекуди до Стефаника. Крім того, вражають нас на кожному кроці нові образи — свіжі, принадні, оригінальні. Основа нарисів Підмо-гильного сіра, темнувата, тон його мови — сумовитий, але ж із них б’є щось живе, нове, цікаве, як нове й цікаве те життя, що тепер витворюється на Україні...