Сага про Форсайтів

Увечері було душно. Вони з матір'ю наділи тонкі, світлі сукні з глибоким викотом. На столі стояли бліді квіти. Флер була вражена — все здавалося блідим: батькове обличчя, материні плечі, бліді панелі стін, блідо-сірий оксамитовий килим, абажур, і навіть суп був блідий. В кімнаті не було жодної барвистої плями — навіть вина у блідих келихах, бо ніхто не хотів його пити. А що було не бліде, те було чорне: батьків костюм, костюм слуги, її пес, що стомлено простягся під дверима на веранду, чорні завіси з кремовим узором. Залетів метелик, теж блідий. І мовчазний був цей напівжалобний обід, що проходив у задусі.

Батько гукнув її, коли вона виходила з їдальні слідом за матір'ю.

Вона сіла поруч нього за стіл і, відшпиливши від сукні гілочку блідої жимолості, понюхала її.

— Я весь час думав,— сказав він.

— Так, татусю?

— Мені дуже боляче говорити про це, але доведеться. Не знаю, чи ти розумієш, як багато ти для мене важиш; я ніколи не говорив про це, не вважав за потрібне, але... але ти для мене все. Твоя мати...

Він затнувся, втупившись у чашу венеціанського скла для миття рук.

— Так?

— Я живу тільки для тебе. Відколи ти народилась, ніхто мені більш не потрібен, нічого я не бажаю.

— Я знаю,— тихо мовила Флер.

Сомс провів язиком по пересохлих губах.

— Ти, мабуть, думаєш, що я можу залагодити незгоди і здобути для тебе те, чого ти бажаєш. Ти помиляєшся. Я... я безсилий.

Флер нічого не відповіла.

— Якщо навіть не брати до уваги моїх власних почуттів,— провадив далі Сомс,— треба зважити на те, що ті двоє не піддадуться ні на які умовляння. Вони... вони ненавидять мене, як люди завжди ненавидять того, кому заподіяно кривду.