Сага про Форсайтів

Вона взяла його під руку.

— Джонів батько зовсім хворий і старий; я бачила його.

— Ти?..

— Так, я їздила туди з Джоном. Я бачила їх обох.

— І що ж вони тобі сказали?

— Нічого. Вони були дуже ввічливі.

— Ще б пак.

Він знову почав розглядати труби, а потім несподівано сказав:

— Мені треба обміркувати все це. Ввечері ми повернемося до цієї розмови.

Вона знала, що сперечатись марно, і тихенько вийшла, а він залишився в теплиці, так само дивлячись на труби. Вона пройшлася садком між кущами малини й смородини, не відчуваючи ніякого бажання їсти ягоди. Два місяці тому серце її не знало ніяких турбот! І навіть два дні тому, доки ще Проспер Профон не розповів їй про все це. А тепер їй здавалося, що вона заплуталась у павутинні пристрастей, законних прав, гніту й бунту, зв'язана путами кохання й ненависті. В цю чорну хвилину зневіри навіть вона, з її твердою вдачею, не бачила ніякої ради. Що робити, як підкорити обставини своїй волі і здобути те, чого бажає її серце? І раптом, обійшовши високий самшитовий живопліт, вона зіткнулася з матір'ю, яка кудись поспішала, тримаючи в руці розгорненого листа. Груди її схвильовано здіймалися, очі були широко розплющені, щоки палали. Флер відразу подумала: «Це яхта! Бідна мама!»

Аннет злякано підвела на неї широко розплющені очі і сказала:

— J 'аі la migraine [81].

— Я дуже співчуваю тобі, мамо.

— О так! Ви мені співчуваєте — ти і твій батько.

— Але ж, мамо, я й справді тобі співчуваю. Я знаю, який це неприємний біль.

Злякані очі Аннет розплющилися ще ширше, аж стало видно білки.

— Бідолашна невинна дівчинка!— промовила вона.

Це просто неймовірно, щоб її мати, завжди така витримана й розсудлива, ходила з таким виглядом і говорила такі речі! Як це страшно! Батько, мати, вона сама! А ще два місяці тому вони, здавалося, мали все, що можна бажати на цьому світі.

Аннет зім'яла в руці листа. Флер зрозуміла: треба вдати, ніби вона нічого не помітила.

— Чи не можу я зарадити чимось твоїй мігрені, мамо?

Аннет похитала головою і пішла далі, погойдуючи стегнами.

«Як це жорстоко!— подумала Флер.— А я ще раділа! От суб'єкт! Чому такі, як він, ходять по світу, псують людям життя! Мабуть, мама йому надокучила. Яке він має право, щоб моя мама йому надокучила? Яке право?» І від цієї думки, такої природної і такої дивної, Флер засміялася коротким, здушеним сміхом.

Звичайно, їй треба б радіти, але чому тут радіти? Батькові це байдуже. А матері, мабуть, ні? Вона зайшла в садок і сіла під вишнею. Десь у верхівці зітхав вітер; крізь зелене листя проглядало синє-синє небо і сліпучо-білі хмари — важкі білі хмари, без яких майже ніколи не буває річкового краєвиду. Бджоли, ховаючись од вітру, тихо гули, а на буйно-зелену траву падали густі тіні фруктових дерев, які її батько посадив двадцять п'ять років тому. Пташки замовкли майже всі, вже не кувала зозуля, чути було тільки туркіт горлиці. Подихи, гудіння і туркіт літа недовго заспокоювали її збуджені нерви. Спершись руками на коліна, вона почала міркувати, що їй робити. Треба примусити батька підтримати її. Невже він чинитиме опір, позбавляючи її щастя? Недаремно вона прожила на світі майже дев'ятнадцять років: за цей час вона встигла збагнути, що він думає тільки про неї, про її майбутнє. Тому їй залишається переконати його, що її майбутнє не може бути щасливе без Джона. А він вважає це божевільною примхою. Які дурні ці старі, вони гадають, нібито їм відомо, що почуває молодь! Хіба він не зізнався, що замолоду сам любив з великою пристрастю? Батько повинен зрозуміти. «Він складає для мене гроші,— міркувала вона,— але яка з них користь, коли я не буду щаслива?» Гроші і все, що за них можна купити, не дають щастя. Його дає тільки кохання. Окаті стокротки в цьому саду, які інколи створюють тут такий замріяний настрій, ростуть дико й щасливо, і для них настає пора розквіту. «Не треба було називати мене Флер,— міркувала вона,— коли вони не хотіли, щоб і для мене настала моя пора, щоб і я була щаслива. Адже немає ніяких реальних перешкод, таких, як бідність, хвороба; тільки почуття, привид нещасливого минулого. Джон мав слушність. Вони й справді не дають нам жити, ці старі. Вони роблять помилки, чинять злочини і хочуть, щоб за них розплачувалися їхні діти». Вітер завмер, задзижчали комарі. Дівчина встала, зірвала гілочку жимолості і ввійшла в будинок.