Гіркі землі

Одна річ — спостерігати за ним віддалік, а інша — перебувати всередині такого світу. В призахідному промінні курява виглядала жовтою. Кольору тиньку і струхлявілого дерева. З руїн вистрелювали фонтани води, повітря наповнював запах газу. Повернути назад? На скошені пагорби Городища, втекти ще далі й дивитись з узлісся, як валиться Борислав? Де ж люди? Чому не чути їхнього перестрашеного крику? У тих будинках хтось мешкав.

Ліля кинулась назад, але в пилюці не могла зорієнтуватись.

— Не можна! — почула вона крик дівчини. — Під ноги дивись!

Ліля глянула під ноги — вона була за крок від розколини, глибокої і темної.

— Пішли через городи, там можна пройти! Борзо!

Ліля побігла за дівчиною, поміж рядів картоплі й потиченої квасолі, через будяки та кропиву на пустирі, під ногами дзенькали порожні пляшки і консервні бляшанки. Ліпше не озиратися — все це позаду вибухне, як тільки замкне електрика. Вони бігли знову через чужі городи, відчиняючи хвіртки, доки не дісталися алмазного заводу, який вже ніщо не могло зруйнувати. Дівчинка в білій сукенці стала коло залізного телеграфного стовпа.

— Ходи сюди! Тут безпечно.

Задихана Ліля вхопилася за серце.

— Що то було? Що то була за яма? Почався землетрус?

— Земля створилася, — спокійно відповіла дівчинка. — Душі випустила.

— Чиї душі?

— Душі тих, хто задусився у копанках, чи їх привалило землею. За ними ніхто не заплакав, бо вони прийшли до Борислава, щоб віддати себе йому. Їх згубила надія, що тут буде краще, ніж вдома. Земля їх поглинула, ропа отруїла…

— Чому аж тепер земля, як ти кажеш, отворилась?

— Прийшов час, — спокійно відказала дівчинка. — Хочеш на них подивитись? Вони вже тут. Тільки треба нам вмитись кип’ячкою,[Народна назва нафтової ропи.] аби вони нас не боялись. Там є потік.

Вони пішли трохи далі, де починався ліс. Вода в потоці вкрилась чорною масною плівкою. Дівчина не вагаючись зачерпнула тієї пекельної рідини і намастила нею лице, а тоді витерла руки об сукенку.

— Тобі не шкода сукенки? — спитала Ліля.

— Так треба. Не бійся, потім усе знов буде чисто.

Ліля теж намастила лице нафтою.

— Ми, певно, страшні як чорти, — пробурмотіла вона. Їй це маскування видалось зайвим.

Вона подивилась на залізний стовп. Той ніби підпирав небо над Бориславом і справді видавався найбезпечнішим місцем. За сто років стовп так вріс у землю, що жодна сила його не зрушить. Залізти б у оту залізну будку, доки все не скінчиться і не набуде якоїсь форми.

— Чому одні будинки валяться, а інші ні? — задала вона стовпу, цьому ідолові індустріального Борислава, риторичне запитання.