Стожар

— Ім’я!

— Ханна.

— Встань біля мене, — скомандувала вона.

Я підкорилась і опинилась поряд, обличчям до інших новобранців. Переляканих і втомлених.

— Цю дівчину звуть Ханною. Ви маєте запам’ятати її, як приклад того, що станеться з вами, якщо вчините неправильно, — жінка дістала з-за спини свій лук.

Я нервово ковтнула слину, очікуючи, що ж зараз зі мною буде. Нічого хорошого не передбачалося.

Я не знаю, на що вона натиснула на своїй зброї, та раптом по обох кінцях лука, перпендикулярно до древка, вискочило два гострі стальні шипи. Всі аж підскочили. Жовтувате світло, що лилося з вікон, пройшлось по шипах яскравим відблиском.

— Якщо ви вирішите втекти, — дарвенхардка махнула луком і я відчула, як смертоносне вістря одного із шипів торкнулось моєї ноги, — ми зробимо так, що ви більше не зможете бігати.

— Якщо вирішите порушити дисципліну, — шип перемістився вище, неприємно торкнувшись мого живота, — вас піддадуть виховним тортурам. Під словами «порушення дисципліни» маються на увазі спізнення, невиконання домашніх завдань та пропуски занять. А також перебування поза ліжками у час відбою.

— Якщо ж ви вирішите якимось чином піти проти своїх наставників, а за історію існування школи знайшлося кілька таких дурнів, — шип зупинився перед моїм оком і я перестала дихати, — покарання буде незворотним. Вітаємо в Сколісі. Мене звуть Маїна, я директор цієї школи.

Вона забрала свою зброю, а я все ще не могла прийти до тями. Серце калатало, страх холодними лапами взявся за моє горло. Та ця жінка божевільна!

А якби я померла від страху?..

Адам, що стояв попереду мене в другому ряду, стис зуби і зблід. Але що він міг зробити?

Хто з нас міг би щось зробити?

— Залишайтесь на місцях, доки вас не розділять на класи і не пояснять, що робити далі, — Маїна знову щось натиснула на зброї і шипи зникли. А тоді пішла до одних із відчинених дверей школи.

— Встань у стрій і візьми свої речі, — сказав мені якийсь дарвенхардець. Я виконала все, але перебувала, наче в тумані.

Я опинилась у тринадцятій групі, Адам — у восьмій. Почуваючись неймовірно жалюгідною і самотньою, попрямувала разом з іншими дівчатами зі своєї групи — а їх виявилось дев’ятнадцять — до нашої кімнати, чи радше — казарми.

Це було просторе приміщення з двома десятками ліжок. З однієї сторони кімнати розміщувалося чотири вікна — вони виходили, як я зрозуміла, у внутрішній двір. Кожне ліжко було застелене чистою постіллю з теплою ковдрою, а поряд стояло по стільцю та невеликій тумбочці. Освітлювалось приміщення свічками в чотирьох канделябрах по кутках — тож у вечірній час було досить тьмяно.

— Не так і погано, — промовила одна з дівчат, займаючи ліжко поряд зі мною. Я чомусь, як зайшла, то одразу попрямувала до найвіддаленішого по лівій стороні. Я подивилась на сусідку — вона була низенькою, тендітною, з білявим волоссям, що вилось кучериками, і з великими блакитними очима. Справжня красуня. І дуже ніжна для місця, де ми опинились.