Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Тигран трішки відсторонився і поглянув на мене.
— Лягай і не переймайся, дурненька.
Якусь мить ми так і сиділи — Тигран обіймав мене і був так близько. В мене серце чомусь закалатало швидко-швидко.
Але він не робив нічого, просто дивився на мене — серйозно, спокійно.
Я знову лягла і поклала голову йому на коліна. Зніяковіння минуло.
— Тепер твоя черга щось розповідати, — сказав Тигран.
— Знаю я не так і багато. Здебільшого про Стожарів.
— І що ж ти знаєш про Стожарів?
— Що вони уміли чути думки бджоли і бачити очима змій, мишей, вовків та усіх інших тварин. Відчували биття сердець усіх, кого зустрічали, могли ходити із заплющеними очима, просто відчуваючи нутром, що і де знаходиться, а не бачачи очима.
— Ти пробувала щось робити?
— Трошки… Одного разу почула биття серця Волі. І кілька разів примусила волосся Златодари позеленіти, хоч уявлення не маю, як. Добре, що ми тепер не ворогуємо, бо раніше б Злата видерла мені коси за таке. Тепер тільки сміється.
— Злата? — в голосі Тиграна промайнуло щось дивне. — Вона дозволила тобі так себе називати?
— Згодна, це неймовірно. Але знаєш, вона зовсім непогана насправді. Хоч і вредна.
— Ну, а що далі? Стожари і зелене волосся?
— Ну, я часом наче пальцями пролажу крізь простір… І бачу якісь елементи минулого чи, наприклад, речі, що стоять у кімнаті, стають старішими — вочевидь, це майбутнє. То дуже маленькі миті і вони мене лякають, — на якусь мить я замовкла.
— Розкажи щось, що можна прочитати лише в твоїй книзі. Якщо ти не проти, звісно, — мовив тихо Тигран.
Я усміхнулась.
— Першим Стожаром був Земовит. І, як і я, він не народився надзвичайним. Тривала війна між велетами та людьми й останні значно програвали, сам розумієш, чому. А Земовит був одним із кращих воїнів, він один міг вбити велета, що дуже і дуже непросто. Умілий був — і жорстокий. Його сім’ю знищили велети і Земовит вирішив помститись. Прокрався в село — адже те, що він людина, давало певні переваги в розмірах, а значить — і непомітності. Проник до будинку головного велета — а там — тільки дитина маленька, молодший велетів син, спить. Земовит видерся на колиску, взяв списа — і прицілився дитині в око, бо інакше велета не вбити. А той розплющив очі та як заплаче — та без крику. Тільки сльози, великі, гіркі з очей котились. Здригнувся спис у руках воїна — і не зміг Земовит вбити дитину, хай велета, але невинну ще. Понурився, давай з колиски злазити. А дитина — за ним, нахилилась, і одна її сльозинка впала на Земовита та майже всього його вмила.
— І що ж сталось?
— Недоторканим став Земовит. Де не йшов, ніхто не міг його вразити — жоден велет. Хотів наступити — то падав, вкинути каменюку на Земовита — сам від неї страждав. І там, де проходив чоловік, не могли одне одного кривдити — ні люди, ні велети. Зброя їхня проти них самих оберталась. Так і почався мир — можна сказати, нав’язано. Але ж почався. Війна припинилась. Велети жили собі окремо, люди — собі. Аж тут у Земовита і його нової дружини народився син. Ріс, і було видно, що, як і батько, не такий, як усі. Чув він думки чужі і почуття бачив. Тож міг розсудити, хто що кому винен, хто правий, а хто — ні, хто брехливий, хто — чесний. З мудрим суддею стало ще легше в мирі жити. Потім стали інші діти народжуватись — незвичайні. По дев’ять у століття. Старші передавали знання молодшим, а ті мали і свої особливі риси, не схожі на інших.
— А чому вас Стожарами назвали?
— Я не знаю. Ще не знайшла значення цього слова. Але щось воно мені нагадує, щось забуте…
Ми проговорили довго, аж ніч надворі запала чорнюща і тиха. Здається, снігопад припинився, коли я почала засинати. Тигран щось тихо говорив, перебираючи моє волосся, заколисував мене своїм голосом і рухами, теплом рук і слів.
Мені марились далекі часи, Земовит і дитина-велет. Снився маленький хлопчик Тигран, якого обіймала мати — її обличчя я роздивитись не могла. Та руки її були такими ніжними і теплими, як і в її сина. Снилась сумна дівчина, з очей якої текли сльози, аж стали річкою, яку заковтував ненажерливий велет, Спраглий Мисливець.
Він усе пив і пив воду, а я стояла на березі, охоплена страхом перед міццю видовища, яке споглядала. Мені було страшно і я закричала.
Аж раптом прокинулась і зрозуміла, що надворі ранок, сніг більше не падає, а я дійсно стою на березі Дівчини та дивлюсь на скелю, що стирчить з води — ніс Спраглого Мисливця.
І кричу, кричу так, що аж вуха закладає.
А за ніс Мисливця хтось тримається. Хтось, до болю знайомий, такий рідний і чужий водночас, хтось, промоклий до нитки. Його зносить течія і він не має сил триматись за скелю, ще трохи — і той хтось зірветься у воду і його поглине не Мисливець, а Дівчина, бо вона з її водоспадом таки єдина, хто тут є ненаситним.