Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Я була і героїнею, і егоїсткою. Гадаю, саме в той день зародилась моя дволикість. Я обрала свій шлях. Плач матері за стіною, кашель Поляна щоночі — все зникало, як щезав за пагорбами мій дім.
Хоча, попри все, життя брата завше було для мене найважливішою причиною від’їзду.
Ha возі нас їхало десять — і навіть один мій знайомий, хлопець із сусіднього села, Адам. Він навіть допоміг мені і моїй сумці вилізти на віз.
Усі їхали бліді та напружені. Я ховала очі — не тому, що плакала, а якраз навпаки. Всі дівчата на возі, крім мене, ридали, і я почувалась ніяково через свої сухі очі.
— Я так і думав, що ти підеш цього року, — мовив раптом Адам. — Ніяк не дочекаюсь, коли одягнеш одну з тих тонких шкільних форм, які, як я чув, носять у Сколісі.
Нічого собі, його почуття гумору ще живе?
— Ти там знаєш, які в Сколісі форми, — буркнула я, але мені трошки полегшало, що поряд сидить хтось і не рюмсає.
Дорога до Сколісу тривала одинадцять днів.
Це були одинадцять днів кошмару.
Мої припаси їжі, які дбайливо наготувала мама, закінчились ще на третій день, тож доводилось харчуватись підгорілою і несмачною кашею, якою пригощали дітей-метеїв провідники-белати, які супроводжували нас до Сколісу. Для себе ж вони смажили соковите м’ясо на вогнищах, а ще забирали в селах, крізь які проїжджали, свіжий хліб. Усе для них було дозволено, могли отримувати, що хотіли. Більшість із провідників були дарвенхардцями і в їхній присутності підлітки-новобранці намагались бути непомітними та тихими.
Щодня вервечка возів з новачками більшала, і ті, що їхали найдовше, виглядали не найкраще. У мене із собою було трохи грошей, але я не збиралась нічого витрачати принаймні до приїзду в школу. Тому доводилось терпіти голод і незгоди.
Ще однією проблемою була ночівля. Ні намети, ні ковдри для нас не були передбачені, а тому доводилось спати на голій землі — сирій, холодній, маючи на собі одну сукню і загорнувшись у запасну. Куртки в мене не було — я, щоб мама не бачила, лишила її вдома, для неї ж, виклавши перед самим від’їздом з торби. В Сколісі мені дадуть новий одяг, а мамі куртка згодиться. Щоночі ми з Адамом спали обійнявшись — так було тепліше. Настав вересень і ночі ставали все холоднішими і непривітнішими, небо чимраз, тим дужче затягувалось хмарами, і за тиждень, зрештою, пішов дощ. Усю ніч просиділи ми, змерзлі та закляклі, в ялиновім гаю, тулячись до стовбурів і потерпаючи від крижаних крапель, які не затримували голчасті дерева. Не знаю, як мені вдалося заснути, але вранці я прокинулась від холоду й голоду, уся мокра і з болем у горлі. До обіду мене мучив кашель і жахливі прогнози боягузок з нашого воза, але день видався теплим, навіть припікало сонце, тож моя застуда, на щастя, швидко минула. Надалі я почувалась добре, на відміну від багатьох інших підлітків, які захворіли і до Сколісу ледь дотягнули.
Вервечка возів, нарешті прибувши до пункту призначення, привезла школі обшарпаних, голодних і смертельно втомлених хлопців та дівчат.
Масивні круглі колони були першим, що впало мені у вічі. Вони підпирали овальну громіздку будівлю, досягаючи метрів тридцяти, і кінчались аж під скісним дахом, що широким козирком нависав над стінами, в яких було лише кілька вікон на верхніх поверхах. Краплі дощу, що почався ще вночі, робили монументальну будівлю ще похмурішою і моторошнішою. Сонце вже заходило, та в поодиноких вікнах не світився жоден вогник. Школу оточували скелясті пагорби, порослі хвойними деревами і чагарниками. Нещасні і мокрі, ми дивились на Сколіс, що нагадував радше в’язницю для якихось покидьків, аніж навчальний заклад.
— Вишикуватись строєм по двоє! — гаркнув сивоволосий дарвенхардець, — якого я бачила кілька разів під час подорожі. — Речі беріть із собою!
Ми з Адамом встали в стрій, тримаючись за руки, щоб нас, бува, не розділили. Зчинився невеликий шарварок, поки всі вистроїлись, але часу багато це не зайняло, — люди були надто потомлені, аби сперечатись.