Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
Усі завмерли. Дівчина підняла втомлений і зацькований погляд на директорку. Маїна дивилась на неї уважно і холодно.
— Янко, чи визнаєш ти, що порушила правила Сколісу?
— Так, — голос хрипкий, але твердий.
— Шкодуєш про це?
— Ні.
— Хто батько дитини?
Мовчанка.
— Тебе буде відправлено на острів Горис, де ти в спеціальному закладі народиш дитину і перебуватимеш з нею рік. Потім тебе чекає двадцять років роботи в шахтах, у Східних горах Бактрії. Дитину ти більше не побачиш.
Я не знала, що відчуваю. Мені було неймовірно жаль Янку, але водночас я усвідомлювала, що дівчина сама винна в тому, що сталось. Звичайно, чотирнадцять років — це багато, але після навчання в Сколісі та служби в якості сервуса можна без перешкод вийти заміж і народити дітей, яких ніхто не забере. Тепер же Янка втратить і дитину, і молодість, а може, й життя — усі в Циркуті знали, що умови праці в шахтах Бактрії — нелюдські. Дивлячись на бліде обличчя Янки, обліплене пасмами чорного волосся, я відчувала, як в мене стискається горло.
Попри це я встигла зауважити і ще дещо — дарвенхардці, які стояли за спинами Маїни та Янки, уважно розглядали обличчя учнів. Я стисла губи і спробувала виглядати незворушною.
— Я наказую хлопцеві, причетному до інциденту, зробити п’ять кроків вперед, — мовила Маїна, розглядаючи юрбу. — Інакше з кожним учнем Сколісу буде проведено допит, і ми, повірте, знайдемо винуватця.
Запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся.
— Я піду на єдину поступку. Якщо винуватець вийде зараз, йому і Янці буде призначено не по двадцять, а по десять років роботи в шахтах.
Знову тиша.
Аж раптом…
Крок. За ним ще один і ще. Юрба десь ліворуч від мене розійшлась і до Маїни підійшов високий світловолосий хлопець. В Янки з очей потекли сльози і вона захитала головою, не в змозі щось сказати.
— Благородно, Данку. Тебе відправлять до Бактрії сьогодні ж, — Маїна махнула рукою. — Заберіть їх.
Хлопця і дівчину забрали — але не одразу. В останню мить вони рвонули одне до одного — і навіть встигли схопитись за руки.
Я опустила очі додолу, коли непритомні від ударів дарвенхардців закохані попадали на землю.
— За непослух — не по десять, а, як і заведено, по двадцять років у шахтах. Я так бачу, милосердя тут зайве. Винесіть їх нарешті з-перед моїх очей, — пролунав роздратований голос Маїни.
— Я ще такого не бачила. Жахіття, — прошепотіла Лада, коли ми повернулись до школи, прямуючи за сивим дарвенхардцем до гардероба.
Я кивнула.
— Нічогенький початок навчального року.
— Ти така спокійна.
— Не зрозуміла? — я подивилась на дівчину.
— Ну… роззирнися.
Я подивилась на інших підлітків. І тут мене осяйнуло. Я переживала все тільки всередині. Деякі дівчата тихо витирали сльози, хлопці нервово перешіптувались. Відчувалась шалена напруга, всі хвилювались. Я перевела погляд на Ладу — в неї тремтіли губи.
А моє дихання було спокійним. Не тремтіли ні губи, ні коліна, не набігали на очі сльози. І це було вперше, коли я усвідомила власну відмінність від інших. Я могла контролювати себе, не видавати емоцій навіть тоді, коли було страшно, і зараз, і навіть в ту мить, коли нас забирали з домівок від батьків, а я єдина на возі не плакала.
— Я просто шокована, — буркнула я.
Форму нам видали сіру, по два комплекти. Усе було теплим і комфортним. Ще дали по три пари шкарпеток, нижню білизну, рушник і по дві пари черевиків — однакових, шкіряних і дуже навіть зручних.
Потім уже такий знайомий сивий дарвенхардець відвів нашу групу, в якій було двадцять дівчат і двадцять хлопців, до їдальні. Я намагалась запам’ятати дорогу, але це було складно — заважало безліч сходів та однакових кімнат.
Їдальня виявилась величезним довгим приміщенням на другому поверсі, вздовж стін якої рівними рядами йшли колони та стояло багато довгих столів з лавами. Між колонами в стінах розташовувались каміни з розведеним у них вогнем. Це поки було найтепліше і найзатишніше місце, яке я побачила в школі. А зважаючи на те, що тут ще й годують, то їдальня, напевне, стане моїм улюбленим місцем у Сколісі.
Ліворуч від входу стояв стіл з мисками і ложками, а здоровенний чолов’яга в засмальцьованому фартусі насипав їжу з величезного казана. Ми з Ладою встали в чергу і невдовзі отримали свої порції. Нам видали кашу з м’ясом — мій шлунок після майже добового голодування захоплено забурчав. Крім того, кожному давали ще й по кухлю з трав’яним чаєм. Було дуже смачно.