Стожар
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-89-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Стожар». Краткое содержание книги:
Це роман про злість, жорстокість і любов. Це книга-клубок з історій, справжній палімпсест з прихованими рядками, в якому однієї миті видається, що знаєш про персонажа або ситуацію геть усе, а в наступну — ставиш собі питання: а чи довго ще до наступного розділу — можливо, там буде трохи більш відхилено завісу сюжету?
— А що ти робив у Колісії? — я лягла на спину і повернула голову так, щоб бачити Тиграна. Він сидів із задумливим виразом обличчя, вочевидь, згадуючи часи своїх мандрівок.
— Це була моя перша втеча з дому. Про другу ти вже знаєш.
— Ого. Тебе ж могли спіймати!
— Але не спіймали.
— А чому ти втік? — я вирішила, що ми вже достатньо знайомі, аби зважитись на такі запитання. — Був важким підлітком?
— Можна і так сказати. Моя мама померла і я… мені було п’ятнадцять, від горя трохи зірвало дах. Кинувся в мандрівку Патрією, потім — лісами. Подобалось жити наодинці і в постійній напрузі та боротьбі за виживання. Я в Колісії прожив майже тиждень. Найнявся мити посуд в одній таверні. Дивовижно, але у великому місті виявилось напрочуд легко сховатись. Там стільки жебраків і бідноти, що сторожі на голодного розпатланого хлопчиська і уваги не звернули. Але мені швидко остогидло життя в столиці — надто вона гомінка і подекуди смердюча, і я знову подався в степи Патрії. Мандрівка лісами була радше відпочинком — не треба було весь час ховатись, лякатись белатів, красти їжу. Але тоді я відчув, що дичію. Не був у Павутинні понад півроку. Зрештою вирішив повернутися.
Я потягнулась і торкнулась його щоки рукою. Тигран поглянув на мене — у світлі вогнища його очі видавались не сірими, а золотистими.
— Ти казав, що вернувся заради когось. Хто це був?
— Либідь. А ти що думала?
— Може, в тебе була дівчина, я звідки знаю, — усміхнулась я.
— О ні, тоді моя голова не була зайнята такими дурницями. Від дівчат самі проблеми. Не скажу, що зараз ви викликаєте їх менше.
Ми засміялись.
Мені було затишно і тепло. Плащ, в який я загорнулась, оберігав від холоду землі і повітря, на колінах Тиграна голові спочивалось дуже добре. Вогонь потріскував і пахло сосною. Вітер надворі трохи стих і шум ріки та водоспаду став гучнішим.
— А твоя мама? Якою вона була?
— Чудовою. Я вже казав тобі, що діти ростуть до певного віку окремо від батьків. Та вона навідувалась до нас з Либіддю значно частіше за батька. Вона любила нас більше за будь-кого. І це не заважало їй бути Радником і виконувати дуже багато обов’язків. Ви чимось схожі. Моя мама була дуже сильною, і водночас — доброю. Крім того, в них з батьком є ще двоє синів — вони молодші за нас з Либіддю і ще не живуть у Павутинні.
— Як їх звуть?
— Гліб і Вітан. Одному десять, іншому — дев’ять.
— А коли діти повертаються до Павутиння?
— Після дванадцяти років.
— Сумуєш за ними?
— Я їх майже не знаю. Навідувався кілька разів. Але після смерті мами… не міг робити це часто. Чи не хотів. Не знаю.
— Ти звинувачуєш батька в її смерті?
Тигран раптом поглянув на мене не так, як зазвичай, — гостро, насторожено. Я зіщулилась.
— Вибач, я не хотіла… Просто ви…
— Я не хочу про це говорити. Гаразд?
— Добре, пробач. Я не мала… Просто я увесь день відчувала ці струни болю, що вас єднають, але не розуміла, чому. А коли збагнула, то випалила не подумавши. Пробач.
Тигран — Жданів син. Я не хотіла торкатись ниток, що їх єднали, справді не хотіла! І радше не вони підказали мені правду, а те, як Либідь з Тиграном не хотіли говорити про Ждана, а ще — миті, погляди, слова, учинки, що раптом склались у мозаїку в моїй голові.
Я різко сіла, аж в голові запаморочилось. Але моє волосся, з якого Тигран де-не-де понаплітав кісок, зачепилось за пряжку на чоботі хлопця і я своїм ривком мало не зняла сама собі скальп.
Голосно зойкнувши, завмерла.
— Ти що?.. Хочеш голову відірвати собі?..
Тигран акуратно вивільнив моє волосся.
Я випрямилась і знічено на нього подивилась. Хлопець не виглядав роздратованим чи злим, але мені однаково було ніяково.
— Ну і чого ти смикаєшся? Усе гаразд.
Тигран простягнув мені руку і я несміливо вклала в неї свою. Його долоня була більшою і теплішою — збрехав одначе.
Хлопець притягнув мене до себе і обійняв.
— Я не хотіла лізти не в свою справу. Чи образити тебе.
— Щоб мене образити, треба щось більше, аніж Ждан у ролі мого батька.
Я не могла бачити Ждана і тільки тихо сподівалась, що він спить.