В країні дрімучих трав

Моя подорож по Країні Дрімучих Трав тільки розпочалась, а мене вже тривожила й непокоїла дика лісова далечінь. Павук, який ніс кокон із щоденником, зовсім не відчував, що хтось тримає його на довгому повідку і обережно тягне в певному напрямку.

Іноді ліс рідшав. І я бачив, як павук кидався, хапав то личинку, то жука і пожирав здобич тут-таки, на місці. Я в таких випадках не перешкоджав йому, попускав поводок на всю довжину. Коли на шляху показався пагорок, павук чогось став на нього видиратися. Там він обплутав павутинням кущ і повис головою вниз, ніжки склав на головогрудях. Павук заснув. Я вмостився неподалік, обмотавши навколо себе кінець довгого повідка, і з насолодою витягнув ноги. Свою зброю — гострий різак із скалки черепашки — поклав поряд.

Я йшов. З кожним днем усе більше звикав до напівтемряви лісу трав, став уже розрізняти, в які відтінки забарвлюють напівтемряву величезні бані квітів — синіх, жовтих, білих. Бані оберталися над моєю головою і стежили, рухалися за сонцем. І в травах оживав старогрецький міф про Клітію — про трагічне кохання лісової німфи Клітії до Сонця-Геліоса. Вона невідривно дивилася з землі на того, хто мчить небом у вогняній колісниці. Печальна й тужлива німфа обернулася на квітку. І квітка, побачивши сонце на небі, весь час повертає за ним свою голівку — дивиться йому вслід.

Сонячне проміння затримувалося десь високо над моєю головою. І першого-таки дня подорожі я раз у раз зупинявся і спантеличено запитував себе: скільки часу я йду і котра зараз година.

І раптом — яка радість! — підвівши голову, я наче почув: “А вже скоро десята година ранку — час спати!” Ці слова мені, звичайно, причулися: ніхто в лісі не говорив. Та зате я ясно побачив: високо, дуже високо наді мною повільно стулявся і важно схилявся до землі — засинав — голубий кошик Петрових батогів. Так, петрові батоги стомились. Адже вони давно прокинулися, розтулили голубого кошика ще о п’ятій годині ранку. Зараз вони засинали. Я бачив, як у різних місцях хилилися, засинали голубі кошики Петрових батогів: “Уже десята година ранку — час спати…”

Так почалася німа розмова квітів зі мною, подорожнім, що брів крізь ліс трав до людей.

Стало веселіше. Ідеш і відразу визначаєш — зараз десята година ранку: жовті голівки козельця засинають, повільно й важко схиляються до землі.

Здавалося, квіти не тільки кажуть мені, котра година, а й перемовляються між собою. Була третя година дня, коли я почув (краще сказати — зрозумів!), що квітка кульбаби, закриваючись, каже до нечуйвітра, який росте поруч: “Чи скоро ти заснеш?” — “Ні, я ще годинку-другу ловитиму сонячний промінь”, — відповідав нечуйвітер.

Так, нелегка справа спіймати сонячний промінь. З якою казковою швидкістю летить він! За одну секунду оббігає земну кулю вісім раз. Лише казкар Андерсен зміг серйозно розповісти, як людина вирушила ловити сонячний промінь.

І ще мені здалося в перші дні подорожі, що трави чинять опір силі земного тяжіння і тягнуться, тягнуться слідом за сонячним променем.

Я йшов лісом і, дивлячись на квіткові годинники, підраховував, скільки кроків я роблю за годину, через скільки днів я вийду з лісу. За квітковим годинником я з’ясував, коли мій павук засинає, коли прокидається. І, щоб швидше закінчити подорож, я почав посмикуванням повідна раніше будити свою в’ючну тварину.

Я бачив, як деякі квіти перетворюють день на ніч: удень сплять, а надвечір прокидаються; бачив, що деякі квіти люблять менше поспати, а інші — більше.

Але вночі і я, і моя в’ючна тварина завжди відпочивали.