Твори в п'яти томах. Том V
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #5
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том V». Краткое содержание книги:
В цьому томі подано тільки вибрані оповідання. Всі вони друкуються з деякими змінами та виправленнями.
— Д-добрі корівки, добрі, — почав було Богдан. Але, поглянувши на Олд-Боя, відразу замовк. Олд-Бой зосереджено дивився у протилежний бік. Простеживши за його пильним поглядом, Богдан побачив, як повз будинок проходила невисока дівчина в червоній сукні й білій хустині. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, лагідно погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої хустинки вибивалося пасмо чорного блискучого волосся.
— Еге, — пробурмотав Богдан, — так ось чого замислився наш шановний Петро. Розумію, розумію. — І він іронічно посміхнувся, тим більше, що Олд-Бой не дивився на нього.
Але ось дівчина повернула до них своє обличчя, і іронічна посмішка зникла з обличчя Богдана. Рот його залишився відкритим, і тільки очі розгублено кліпали. Справді, тут було на що подивитись!
Як описати дівочу вроду? Які барви потрібні для цього, яке перо й яке чорнило?
Скажемо відверто: дівчина була незрівняно гарна. Чорне кучеряве блискуче волосся. Правильної форми обличчя. Прямий тонкий ніс. Червоні, як спілі черешні, губи. І білі, сліпучо-білі зуби, які на мить блиснули, коли дівчина, вгледівши хлопців, усміхалася, наче вітаючи їх, і мигнула довгими, загнутими вгору віями. Все це тривало мить, бо дівчина зайшла за ріг будинку.
Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну частку того, що побачили здивовані, засліплені очі Богдана на радгоспівському дворі?
Він стояв і дивився вслід незнайомці. Стояв би так невідомо скільки часу, якби його не підштовхнув Олд-Бой:
— Може, підемо вже, Богдане?
Важке зітхання було його відповіддю. Ах, навіщо Богдан побачив чорнооку дівчину? Навіщо збентежила вона його почуття, в яких досі панувала тільки кароока Люка? О Люко, Люко, напевне, зараз ви не відчуваєте цього. Ви сумлінно виконуєте розпорядження Петра Микитовича, вивчаєте місцеві умови, ви знайомитесь із станом кролятника і думаєте, мабуть, лише про кролів, яких згодом опромінюватимете, а не про Богдана.
Люка не відчувала цього, не відчував цього й Сашко, що, закачавши рукави, уже опромінював у лабораторії зерно. Так, Сашко старанно працював. Вздовж стіни вишикувалися мішки з зерном. Ці мішки розкривали на великому столі перед генератором з інфразвуковою установкою. Безнастанно зривалися з його дуги фіолетова іскри, безгучні потоки мікрохвиль з інфразвуком пронизували золоте зерно. Важке, воно виблискувало матовим світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс опромінювання, всього п’ятнадцять секунд. За п’ятнадцять секунд дужі руки робітників знову зсипали в мішки опромінене зерно, яке ставало помітно теплим: здавалося, наче зерно набухало, збільшувалося в розмірі, прокидалося від сну, і лишалося тільки кинути його в пухку землю.
Скільки разів Сашко брав у руки опромінене зерно, пересипав його з долоні на долоню, і щоразу йому здавалося, що в руках немов вібрує сховане під пружною твердою оболонкою ще не видиме затаєне життя рослини. Зерно було тепле, від нього йшов гострий солодкуватий запах, хотілося негайно ж покласти його в материнські обійми землі, старанно вкрити м’якою вогкою ковдрою пухкого чорнозему, щоб швидше побачити блідо-зелені паростки пшениці.
А може, все це відчував Сашко лише тому, що він нестямно любив матір усього живого — землю і все те, що від неї йшло? Адже ж, мабуть, недаремно обрав він собі важкий і відповідальний шлях агронома.
Сашко працював натхненно. На повні груди вдихав солодкі пахощі гарячого зерна, змішані з не менш гострим запахом озону, що ним було насичене повітря лабораторії. Мішок за мішком пропливав перед ним, розсипаючись і знову наповнюючись під чудодійним промінням генератора і нечутною загадковою дією інфразвукових хвиль. Час минав непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув директор Данило Якович, поглянув на Сашка, на робітників, на мішки з зерном, потягнув ніздрями повітря, схвально кивнув головою:
— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло з цими хлопцями! — і зник.
Зайшли Олд-Бой і Богдан. Петро подивився на генератор, на інфразвукову установку, все перевірив, записав, що показували вимірювальні прилади, і теж подався, кивнувши головою Богданові: добре, мовляв, посувається робота! Заглянула Люка, але Сашко не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном до самої ночі, не гаючи ані хвилинки. Так минали хвилини й години.