Яса
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 966-03-3540-7
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Яса». Краткое содержание книги:
— В мене нема інших, — ображено підтиснув губи Гук.
— Надери лика й сплети постоли, — з серцем сказав Сірко. — Що там далі, читай.
Далі були листи од хана, зашиті в тафту і перев'язані синіми стрічками. Чаус, що доправив їх на Січ, волів, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидів на призьбі з Міюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарів. Хан писав, що цього літа козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапі. Журився попередніми кривдами, клявся в дружбі, обіцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрі йтимуть до Перекопу по сіль. І таким солодким напоєм були розведені його слова, аж важко було повірити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали ділити пограничні землі. Татарський посол, маленький, чорненький, очиці так і бігають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу відміну — ну тобі диявол, недарма й наймення таке має — Чорт-хасан. То дивувався, то посміхався, то лаявся, відступав до дверей, підлізав під самі вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугіль, меткими, як миші, очицями. Лопотів і лопотів. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати.
— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього літа інкурсії на козаків. Що морове повітря вигубило у них багато людей і худоби, що в них. безкорм'я і безкіння і що сам хан прикутий тяжкою недугою до ліжка. Аллах і біда просвітлили розум дивану. Краще багато торгувати, ніж багато воювати. Однині од татарських ташів до козацьких хуторів простеляться мирні тропи. Але дайте нам цього літа пасовиська по Єланцю.
Звичайно, таке бувало й раніше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь-кого. Січовики, якщо складали обіцянку, трималися її твердо. Траплялося, навіть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивідувачів з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострі отрутні краплі притлумленої злості й глузу, він посміхнувся в думці — теж злостиво, але на обличчя тієї посмішки не випустив. Сміх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося відкритим, простакуватим, трохи ніби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовіри, але теж буцім випадкової, яку хотів прогнати й не міг.
— Ми б і повірили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, — сказав Сірко, і Гук із здивуванням звів на нього очі — адже отаман відкривав таємницю військової канцелярії. — Але Сірко удав, що не помічає того погляду, провадив далі: — Не своєю лозою обплівся гонець. Правує він не з Криму, а з білогородської орди. Може, білогородський мурза хоче обдурити й мене і хана? Дати б цього чауса на квестію, допитати червоним залізом: звідки приїхав і де взяв ханську печатку?
В грудях кошовому й справді закипала злість на брехливого татарчука, вже не стримував її і глипнув на нього вогнисто.
Помітив, що повужчали при тих словах чорні зіниці татарина і занурились кудись у глибінь очей швидкі тіні. Татарин знав козацьку мову. Сірко знову осміхнувся в думці, тепер уже повною мірою глузливо, аж терпко.
«Хан зараз у ногайській орді», — подумав, а вголос сказав:
— Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, — кивнув товмачеві, — одколи це Гнила Лука стала татарською?
Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин і далі обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли він пішов, щоб прийти завтра і вже укласти доконечну угоду, Яковлев і Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию і сказав:
— Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестією прилякав.
— До незгоди він не важився не через квестію…
— А з яких же респектів і причин? — запитав Гук і посміхнувся. Він завжди осміхається так багатозначно та глибокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмішку кошовий трохи його недолюблює.
— Було, ледащо, повноважне на всі уступки, — сказав кошовий. — Мав таке повеління. Він тільки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактації.
Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.
«А хан, може, й не в ногайського мурзи, — подумав знову. — Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип'ясти нас до ногайської орди… Задав же, клятої матері, невіра, загадку».
Одне було вочевидь — татари цього літа вирушать великим походом. Хан нещодавно їздив у Адріанополь, отож їх підпиратимуть турки. Підуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивідати не вдалося. Сушею — шлях довгий, та й козаки про все довідаються заздалегідь. Либонь, не тільки сушею. Бо очаківський мурза потаємно лаштує малі галери.