Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— Думаєш, мені цікаво з тобою валандатися? Одягай штани, підеш зі мною. Там розкажеш про свою колишню дружину і даси нам її теперішню адресу. Поставиш свою закарлючку, після цього — лети на всі чотири сторони. Це якщо по доброму. Не хочеш — викличу сюди зараз наряд, і тебе закриють до понеділка. Причину тобі придумати? Льогко! Дружину колишню переслідуєш, погрожуєш, життя не даєш, вона міліцію викликала. Сьогодні субота, до понеділка з тобою точно ніхто розбиратися не стане, пересидиш вихідні в камері з бомжами. Ну, дійшло?
— Вона сука, — вираз обличчя Вови так і не поспішав ставати осмисленішим, хоча, судячи з усього, він розумів у загальних рисах, про що говорить йому несподіваний вранішній гість із міліцейською «корочкою».
— Хто?
— Людка. Я її… той… ого-го… А вона… блядь… ментів… Спочатку бандитів… Ось! — Вова виставив руку. — Приходили, мудачйо… Отут ледь не зламали. Боліло тиждень, а бюлетень тепер хто дає? Отак! Це я на неї заяву напишу, хай її туди посадять. Скажи?
— Скажу. Підемо зараз зі мною, там сядеш і все, як треба, напишеш.
— Ти її посадиш?
— Льогко! Давай, не копайся.
Дивно, але перспектива посадити колишню дружину за ґрати трохи привела Вову до тями. Принаймні він досить зграбно вдягнув штани, причому — просто на спортивки. Підняв з підлоги сорочку в клітинку, в кожен рукав влучав рукою з другої спроби, сорочку заправив у штани, наверх вбрав старий турецький светр, абияк причесався п’ятірнею. Коли взувався, таки гепнувся на підлогу, Глод мусив допомагати йому піднятися. Нарешті Вова вдягнув куртку, дерматинового картуза і навіть хвацько притупнув ногою.
— Усе. Зраз ми її того… Не буде більше… буде знати…
— Буде, буде, — Глодові цей тридцятичотирирічний п’яниця починав відверто набридати. Послати б самого Калиту сюди, от було б радості.
Зачиняючи двері ззовні, Манько втрапив ключем у замкову щілину з першої спроби. У ліфті він мовчав, поки йшли до тролейбусної зупинки — теж мовчав, якщо не зважати на періодичні нецензурні закиди щодо погоди. І вже біля самої зупинки став як укопаний, дружньо штовхнув ліктем Глода й хитро підморгнув.
— Отут.
— Що отут?
— Ну… Слухай, ти наче того… Ну, нормальний мужик… Хоча мент і все таке…
Тролейбус, що саме підійшов до зупинки, Максим вирішив пропустити — народу, незважаючи на ранок вихідного дня, у салон набилося по саму зав’язку.
— Ти, Вова, мене вже замахав, чесно тобі кажу. Я б для тебе персонально статтю придумав, — Глод навіть перестав відчувати муки похмілля. Це — природна реакція, коли комусь іще гірше, тобі стає трошки краще від усвідомлення цього факту. — Ти посцяти не сходив?
— Не сходив, — чесно признався Манько і відразу додав: — Я теє, не дійду. Далеко нам чи нє — без різниці. Будь людиною, мужик, для чого так оце… Я вам у ментовці засцяний потрібен? Отут, недалеко, — він кивнув головою в напрямку найближчого до зупинки будинку. — Підвальчик там. Усьо є.
— Не дури голову, — Глод уже починав усвідомлювати: свідок стає для нього серйозною проблемою.
— Боїшся, що втечу? Куди тікати? Ми ж мою сучку саджати йдемо, так? — довелося кивнути. — Бачиш, нема чого тікати. Хочеш — пішли зі мною, тілько скоро, бо не теє…
— Давай, тільки бігом. Веди, — рішуче налаштований чимшвидше спекатися остогидлого вже Вови Глод легенько штовхнув його в спину. Манько побіг підтюпцем, Макс ступав за ним по грязюці великими кроками. Коли вони наблизилися до будинку, Глод справді побачив вхід у підвальчик і непрезентабельний напис над дверима: «Кафе-бар. 8.00–22.00». Більше інформації не потрібно. Коротко і ясно. Вова, з усього видно, належав до завсідників цього непримітного пивного закладу. Поставивши ногу на першу сходинку, що вела донизу, він на мить завмер, потім знову повернувся до Макса.
— Мужик, я правда не дійду.
— Вірю, вірю, кажу ж тобі — роби своє діло.
— Я не про те… Про те так само, але… Труби горять, ти пойняв мене?
— Видно. Можеш навіть не рекламувати, що ви вчора пили.
— Сам розумієш… Усі ми люди… Не дійду я, соточку б того…
«Мені б теж», — подумав Глод, але швидко прогнав від себе провокаційні думки, суворо гримнув на Вову:
— Ще чого! Ти мені тверезий потрібен.
— Так я ж нетверезий! — чітко, без жодних затинань видав Манько, і опер мусив з ним погодитися. — З мене, мужик, толку нема ні грама. Я сотку потягну — і тоді буду человєк. Такого тобі про жінку та її трахалів розкажу — рука затерпне протокол писати! Так лікуємося? Давай разом, ну?