Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Ви, значить, червоноармієць? — нарешті запитав він. — Не набридло ще в армії?
Коля відповів, що звик до свого армійського життя і що воно йому ще не набридло.
— А можна знати, — запитав Кряк, — як у вас зараз в армії: є українські частини? Тільки справжні українські, що й команда там українською мовою?
Коля глянув на Соню і швидше відчув, ніж зрозумів, що ця розмова її чомусь дратує.
«Що з нею? — подумав він. — Невже їй досадно, що цей йолоп сидить тут і заважає обом поговорити… про віщо?»
Кряк несподівано підвів до стелі очі і з пафосом продекламував:
«Українське військо, мов з могили встало, вдарило у бубни, в сурмоньки заграло…»
— Що, на коника свого сіли, Володимире Дмитровичу? — іронічно глянула на нього Соня.
— Олесь — ось хто справжній великий національний поет! — вигукнув Кряк. — Назвіть мені хоч одного такого з радянських, що дорівнював би йому своїм талантом?
— А хіба немає в нас гарних пролетарських поетів? — запитав Коля.
Кряк скептично, зневажливо скривився:
— Пролетарських поетів? Може, скажете ще — пролетарської літератури? Хіба є зараз українська література, література Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Марка Вовчка?
— А чому? — спробував Коля висловити свою думку. — От я читав декого…
— Читали? — перебив Кряк. — Та хіба ж то література, голубе? То не література, а літорганізації, бо літератури радянської, чи то пак пролетарської української, не було й нема. Не лідерів нам літературних треба, — замахав він руками, — хай подавляться і ті, що перед ведуть, і ті, що зад, і ті, що пишуть про це, — нам літератури треба, голубчики, справжньої літератури, письменників треба путніх!
— Я от я читав, — знову почав Коля, — що наші пролетарські письменники…
— Пролетарські? — знову перехопив Кряк. — То ж то бо й є, що в нас тепер таке повелося, що, коли нема чого сказати про твір, кажуть про пролетарське походження його автора. От у чім лихо! Бездарність і халтуристику всяку ваші лакизи-критики ховають під машкару пролетарського світогляду. Читайте, мовляв! «Он хоть немного и дерет, зато уж в рот хмельного не берет». Так виходить, чи ні?
Хвилину посиділи мовчки. Кряк обводив присутніх очима, ніби хотів занотувати, яке враження на них справили його слова. І враз знову розчервонівся і знову замахав рукою.
— Он Соня Євдокимівна вважає мене за шовініста, із «щирих», мовляв, а який я шовініст? Просто — українець, і навіть сам пролетарського походження.
— Та невже? — посміхнулась Соня. — А батько — автокефальний піп?
— Піп, що там — піп! Ви слухайте: мати моя у молодості наймичкою була в пана, дід мій по батькові сторожем служив при церкві, а дід по матері…
— Ха-ха-ха! — не витримала Соня. — «Пошла писать губерния!» Аж до сьомого коліна ввесь рід — пролетарів від станка, правда?
«Чого він прийшов?» — думав тим часом Коля. І враз ніби щось стукнуло його в лоба. Він пригадав напис на листівці з Мазепою, що її він знайшов у альбомі. І зразу стало ясно, що писав це Кряк, не хто інший.
Кряк увесь вечір був дуже чимсь незадоволений. Він, певно, ховав це своє незадоволення, маскував його недоладним вимахуванням руки, зайвою метушливістю й патетикою своїх промов, але навіть Коля підмітив, що цей «пролетарій від станка» почувається чомусь не в своїй тарілці. Незабаром він розпрощався й пішов.
Соня поволі спокійно підійшла до вікна й розчинила його. В кімнату полилась тепла ніч і пахощі матіоли.
— Знаєш що? — звернулась вона до Колі. — Ходімо в садок. Надворі чудова ніч.
Він охоче згодився. Перейшли подвір'ям, стукнула хвіртка.
Сад був мовчазний і темний, повний неясних невловимих шелехів і високої некошеної трави. Десь високо-високо над ним блукали дрібні, як зернята, тьмяні зірки і сіяли молочну мутну павутину.
— Сядьмо тут, — запропонувала Соня і м'яко опустилась на траву під присадкуватим крислатим деревом. Коля сів поруч. Його опанував якийсь спокійний, безмежно спокійний, утомний настрій. Не хотілось ні говорити, ні думати. Він одкинувся трохи назад і ліг боком, підмостивши під голову лікоть.
— Соню, ти почуваєш, яка ніч?.. — промовив і раптом змовк. Свій голос видався йому якимсь чужим, незнайомим — такий він був і тривожний, і ніжний, і таємне прохання задзвеніло в нім соромливою стриманою радістю, передчуттям якогось солодкого-солодкого болю, невимовного щастя.