Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Коля глянув…
Зустріч! Яка зустріч! Ах, зустрічі, дорогі несподівані зустрічі! Вони — як блискавки в нашому житті, вони — як блукливі зірки, як вогники щастя в тумані, у млі, над гнилою, отруйною трясовиною!
— Чому так забилося серце? Що це зо мною? — думає Коля, а сам дивиться, відірватись не може від цього світло-каштанового, золотавого волосся, від цього суворого мармурового підборіддя. — Яка несподіванка! Може, не вона? Ні, вона, вона — та ж сама, з пухнастими віями, Соня!
О, вона зраділа й здивувалась не менше за нього. Так, вона живе в цьому селі і зараз відпочиває — канікули. З першого вересня знову до міста на педтехнікум. Репетиція? Так, хотять поставити «Саву Чалого». Поспішають до жнив, бо тоді ніхто не буде ні грати, ні дивитись — кожному ніколи. Режисер? Його зовсім немає. Всі — режисери, щоб нікого не брали завидки. Звичайно, дурниця, річ неприпустима, але… так робиться.
О, яка вона чудна, ця Соня! Як вона змінилась після… після того розстання за місточком! Вона вилюдніла, форми тіла якось більше округлились, і гострі її дівочі груди просто нахабно стирчать у два боки, рельєфно вирізьблюючись під тонкою тканиною сірої блузки.
Удвох поверталися з школи і, як люди, що колись були дуже близько один до одного, а тепер знову зустрілись, як це завжди буває в таких випадках, перескакували в розмові між собою з одного предмета на другий, поверхово торкались найрізноманітніших питань, обережно минаючи те, що могло б нагадати колишні їхні відносини.
Біля хвіртки чистенького будиночка під черепицею вона зупинилась.
— Ну, я дома. Ти, звичайно, зайдеш?
У неї була окрема чистенька, світла кімнатка. Коля сів до столика. Соня дістала з шухлядки невеличкого альбома для листівок і подала йому.
— На, подивися, щоб не було скучно. Я зараз переодягнуся.
Вона вийшла, а Коля поверхово, неуважно став переглядати листівки з краєвидами. Перегорнув останній аркуш і спинився. Його увагу притягла якась листівка, що була окремо загорнута в синій лопотливий папір. Обережно взяв і розгорнув. На листівці — худорляве, похмуре, з тонкими рисами обличчя.
«Гетьман Іван Мазепа (1644 — 1854)» — прочитав підпис. А збоку хтось чітко прямими літерами написав зеленим атраментом: «Сонічко! Так, як він думав про Україну, так я думаю про тебе, зоре моя!»
Загорнув листівку в папір, поклав на місце і закрив альбом.
«Її кохають, — подумав. — А вона?»
Ввійшла Соня. На ній уже нова червона блузка, а волосся, здалося Колі, трохи завито в кілечки. Вона на мить зупинилась на порозі і, як колись, погладила його з-під пухнастих вій темним оксамитом очей.
— Набридло чекати? Ні? То чому в тебе зараз такий кислий вигляд?
Коля не встиг відповісти, бо в двері хтось твердо настирливо постукав.
— Ввійдіть! — крикнула Соня.
Колі здалося, що вид її раптом потемнів і вона з досадою пересмикнула плечима.
Той, що ввійшов, був низенький, чисто виголений і сутулий, в окулярах, мав на вигляд років за тридцять. Ходив він якось чудно, мішкувато, ніби боком, як півень до курки. Але був швидкий, метушливий, з хитрими карими очима.
Перше враження від нього було таке, що полайся з ним, стань у ворожі до нього стосунки, і ця людина піде на мерзотніші, найпаскудніші вчинки, аби якомога дошкульніше шпигонути свого ворога, доконати його.
— Пробачте, я, може, буду заважати вам? — спинився він посеред кімнати, і вся його мішкувата сутула постать відбивала повну готовність негайно ж виступити за поріг — треба тільки кивнути до нього про це головою.
— Знайомтесь, — процідила Соня, — це мій гарний знайомий — товариш Шпак, а це — вчитель із міста, поет Кряк.
Коля і Кряк якось хапливо ткнули один одному руки і мовчки сіли в різних кутках кімнати. Прикра мовчанка тривала тільки якийсь момент. Соня вдалася з запитанням до Кряка:
— Ну, Володимире Дмитровичу, як ваша поема?
Він з досадою махнув рукою.
— Ат, у який це ви мене раз уже питаєте про це? Закінчу — тоді принесу й прочитаю сам.
— А можна спитати, — поцікавився Коля, — в яких ви журналах друкуєтесь?
— Зараз ні в яких. Раніше колись один час друкувався в «Рідному краї». Тепер таких віршів не друкують.
Він зробив натиснення на «тепер».
— У товариша Кряка особливі, оригінальні речі, що завжди висловлюють його досить оригінальні особисті думки, — швидко втрутилася з якоюсь іронічною усмішкою Соня.
Раптом Коля відчув, що йому щось мулить. Він підняв очі на Кряка і мимоволі одвернувся. Із Крякових очей простяглись тонкі колючі дротинки, що, здавалося, впивались у самісіньке тіло і пронизували Колю своїми отруйними гострячками. Здавалося, що Кряк пильно, старанно вивчав свого нового знайомого.