Беладонна. Любовний роман 20-х років

Уже два місяці, як N-ський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні «лінійки» вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п'янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.

Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.

Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.

Іноді вночі, прокинувшись, Коля виходив із намету. Стояв і слухав тишу. Тоді в нього бувало таке почуття, ніби ввесь табір у полоні в невідомих волохатих велетнів. Ці велетні — темні громади сосон і ялин — щільним півколом обступили табір із заходу і дихають живучим, металевим пахом смоли і нагрітої за день хвої. У сусідньому селі сонно перекликаються когути й ляпають крилами, і враз знову все стихне, і тільки невідомі волохаті велетні так само непорушно стоять на варті.

Сьогодні цілісінький день будували зразкові понтонні мости через Біг[7]. І червоноармійці, і комсклад стомились до того, що падали з ніг. Як тільки «архангел» програв зорю, всі вже були в наметах.

Опівночі Коля прокинувся від холодних крапель, що стукали його просто в обличчя. Надворі тюжив дощ і тарабанив по наметах. У деяких місцях полотно пропускало воду, і краплі попадали просто в намет.

Коля відсунувся в куток, перевернувся на другий бік і враз, знову підвівшись на лікті, сторожко прислухався: тонко й поспішаючи сурмач грав тривогу. І в ту ж хвилину швидко захлюпали по калюжах чиїсь ноги, і на порозі намету хтось голосно крикнув:

— Вставай! Сідлайте коні!

Нашвидку підтягуючи на Європейці попругу, з гвинтівкою за плечима Коля став у шерегу.

— Сіда-ай!..

Дзенькнули в темряві остроги.