Беладонна. Любовний роман 20-х років

Круто змінилося все життя Базилевича. Він цілком увійшов у коло нових облич, нових відношень. Іноді він почував себе закутим у якийсь живий ланцюг, через який він уже ніколи не зможе переступити. І кільцями цього ланцюга були чиновничок, полковничиха Ганна Карловна, громадянин Вульферт (він же — Нон), мопсик Мухомор, чернець Федоська і Зізі.

Зізі! Вона єдина була для Базилевича пахучою трояндою в цьому колі нецікавих йому і нудних людей. Непомітно для самого себе Базилевич вживав її вирази, її укохані слівця зробились його словами, він навчився відгадувати кожний її рух, кожний вираз її обличчя.

Іноді в кімнату, де він сидів удвох із Зізі, входив Федоська. Входив раптово, ніколи не питаючи дозволу й не стукаючи. Завжди опухлий і завжди п'яний, він сідав на ліжко й починав виливати свої жалі на долю. Іноді він при Базилевичу демонстративно ліз обіймати Зізі й тоді вигукував до його:

— Ти знаєш, хто ти? Ти — молокосос! Ти знаєш, що я її люблю, чи ні?

Потім він плакав і згадував свою молодість, молодичок і дівчат, і, дихаючи горілчаним перегаром і сопучи Базилевичеві в вухо, пропонував йому мінятися з ним на Ганну Карловну.

Ганна Карловна так само вражала своєю важкою нерухомістю, тупим втіленням ситих лінощів. Щотижня вона робила чергові «сцени» ченцеві, і це викликало огиду і бажання бігти безвісти з цього дому.

Базилевич ретельно виконував усі завдання, що доручав йому громадянин Нон. Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі — і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…

Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далеким-далеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.

Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.

Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з'явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це — пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.

Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або — це ще краще — вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.