Мелодія кави у тональності кардамону

Почувши у себе за плечима шум, той озирнувся і не повірив у те, що побачив на власні очі. Анна? Тут? У нього? Якого біса? Де вона була?

Нічого не розуміючи, він ошелешено витріщився на неї. Як вона тут опинилася?

Анна ступила ще декілька обережних кроків і з острахом глянула на Адама. Чому він дивиться на неї, немов на з’яву з того світу? Сердиться? Не зрадів? Але чому?

Одним поглядом Адам увібрав усю її тендітну постать. Маленька, доладна, жіночна — йому аж подих перехопило від того, що він міг втратити Анну.

— Господи, Анно, де ти була? — він різко згріб її в обійми і пригорнув до себе. — Ще раз таке вчудиш, і я сам тебе вб’ю…

— Я не навмисне… Направду… — відчуваючи слабкість у ногах, вона знесилено опустилась на кучугуру снігу. — Ви ж хотіли, щоб я прийшла до вас додому.

— Слухай, але ж не таким чином… — Адам теж присів біля Анни просто на сніг. — Що з тобою сталось? Де ти була?

Невпевнено хитнувши головою, вона промовчала. Уже починала відчувати, що панчохи наскрізь промокли від снігу, а у волоссі заплуталися й тануть холодні сніжинки.

Адам торкнувся щоки Анни долонею.

— З тобою дійсно нічого не сталось? Чому ти пішла з дому?

Вона підвела очі.

— А хіба ви не самі просили мене про це?

Адам щось їй відповів. Від хвилювання Анна не вловила змісту слів, проте навіщось притиснула свою долоню до його губ.

— Не треба нічого казати. Я знаю, що зле повелась.

Вона хотіла забрати руку, проте Адам накрив маленьку долоню своєю рукою і Анна відчула, як він обережно торкнувся поцілунком її пальців.

Він її любить? Вона йому потрібна? Він не сердиться?

Її губи ледь ворухнулися в німому запитанні, на мить розтулилися, і раптом вона обхопила Адама руками і сама поцілувала в губи.

Мимоволі злякавшись того, що цілується з ним серед білого дня, ще й на вулиці, відразу відхилилася, але майже тієї ж миті, відчувши, що втрачає його губи, знов їх відшукала. Попри страх, холод і невластиве місце, їй до божевілля хотілося цілуватися з ним.

— Слухай, мала, ти розум маєш? — Адам ледь відсторонився, озирнув Анну з ніг до голови, зауважив, що вона боса, і його брови здивовано поповзи догори. — Ні, розуму ти таки не маєш. Зачекай, я занесу тебе до себе додому.

Вона заперечно хитнула головою, спробувала сказати, що зовсім не змерзла, проте, коли Адам підвівся, взяв її на руки і поніс до себе в будинок, вона передумала сперечатися. Хіба не про таке їй мріялося довгими зимовими ночами?

Зайшовши на кухню, Адам посадив Анну на лаву, скинув із себе хутро і, струсивши з нього сніг, накинув їй на плечі.

— Хоч трохи зігрієшся… Зніми панчохи. Цілком мокрі.