Мелодія кави у тональності кардамону

Анна присіла на крісло при стіні і, намагаючись заспокоїтись, роздивилася довкола. Присутність Адама відчувалася в кожній дрібничці: у залишеній на спинці крісла зібганій сорочці, у недбало кинутому на ліжко сюртуку й у ледь чутному запаху тютюну та чорної кави у повітрі. Він навіть залишив на нічному столику при ліжку розгорнуту посередині книжку. Читав увечері перед сном?

Анна притиснула до щік холодні долоні. Іноді уявляла, що могла б опинитися тут, проте ніколи не вірила, що це станеться насправді. Фантазія, яка не мала нічого спільного з реальним життям, раптом стала дійсністю.

Присівши на крісло біля столу, вона розгублено глянула на аркуші паперу, розкладені на столі, і насилу поборола в собі черговий напад паніки. У гарну ж фантазію вляпалася. Може, краще повернутися додому?

Опершись чолом на зчеплені у замок кисті рук, Анна замислилася. Але куди повертатися? До скандалів удома, до неприємних розмов, до вибору між шлюбом із нелюбим чоловіком і перспективою назавжди залишитися самій? Скажуть: «Завжди така гонорова ходила, а тут…» Приплетуть таке, чого ніколи не було і бути не могло. Ні, треба писати листа вуйкові.

Вона знайшла на столі чистий аркуш паперу і знов замислилася. Але що писати? Буквально все виглядає безглуздим. Вуйко їй не повірить. Зрештою, важливим є лише те, щоб він не захотів скандалу. Може, написати, що вона втекла до родини тата, бо не хотіла виходити заміж за Дмитра, а ще написати, щоб вуйко не шукав її в Жовкві, бо цим лише зганьбить її та себе перед людьми. Доки вуйко намагатиметься второпати, що за дурість вона йому написала, доки перевірятиме, до кого насправді втекла, повернеться Адам і вигадає щось розумніше.

Написавши листа, Анна відклала перо, відсунула каламар. Взявши листа до рук, вийшла з будинку. Здається, нікого немає. Ще б її постать так чітко не вирізнялася на тлі білого снігу і можна було б не переживати, що її помітять.

Швидким кроком перетнувши подвір’я і не затримуючись ані на мить, вона вийшла на вулицю, підійшла до огорожі, почепила листа на хвіртку зсередини і побігла назад. Полегшено зітхнула лише тоді, коли знов опинилася всередині будинку. Щоки її палали, серце мало не вистрибувало з грудей, а ноги підкошувалися. Щоб вона ще колись таке виробляла — та нізащо! Хоча… Якось пізно про таке думати. Так гарно побавилася з вогнем, що й сама незчулася, як спалила за собою всі мости.

Відчуваючи, що їй дедалі дужче хочеться плакати, Анна міцніше стиснула губи і навпомацки повернулася до кімнати. Ще раз світити свічку не наважилася, тому опинилася в цілковитій темряві. Що ж тепер робити? Як повестися? Може, повернутися додому?

Вона мимоволі вслухалася в темряву ночі довкола себе. Ще й у кімнаті, ніби навмисно, так тихо, аж моторошно. Лише годинник цокає на стіні й десь далеко на вулиці гавкає пес, а ще серце у грудях товчеться так, ніби йому щось пороблено, тому клятому серцю. Що ж вона зробила зі своїм життям? Здається, сама собі заподіяла таку кривду, якої ніхто інший ніколи б і не вчинив.