Мелодія кави у тональності кардамону

Вражена словами Адама, Анна промовчала. Чому він нервує? Так, ніби її все це дуже тішить. Почувалася не лише несправедливо покривдженою ним, але знехтуваною у найкращих своїх почуттях. І кажи йому після цього правду.

Повернувшись додому, Анна замислилася. Отже, Адам давно помітив, що Дмитро упадає за нею. Можливо, навіть раніше, ніж вона сама. Помітив і нічого їй про це не сказав. Навіть не натякнув. Хотів подивитися, як вона реагуватиме на ці залицяння? Раптом їй пригадалося, як він уже кілька тижнів роздратовано приглядається до неї, і щось трохи почало розвиднюватися. Здається, він її ревнує. Ніколи б такого про нього не подумала. Такий розсудливий і розумний чоловік, а поводиться не краще, аніж будь-хто з її залицяльників. Кумедно.

Намагаючись не спровокувати Дмитра на сміливіші вчинки, Анна припинила вітатися з ним на вулиці, а в товаристві поводилася так, ніби зроду-віку його не знає. На її превеликий подив, це не справило на нього враження. Навпаки, він став сміливішим і з дозволу вуйка почав заходити до них додому. Коли вперше побачила його на порозі, ледь стримала гнів і змовчала лише тому, що за нею уважно спостерігав вуйко. А Дмитро, розцінивши це як свій очевидний успіх, уже не відступався від неї.

Спостерігаючи, до чого все це йде, Анна бачила, що її бездіяльне очікування не лише дратує Адама, але й примушує поводитися дивно. Якось навіть довелося ледь не зі сльозами на очах впрошувати його дати ще трохи часу на роздуми. Не наважувалася уникати його і не погоджувалася стати коханкою. Чому Адам не може прийняти ситуацію такою, якою вона є? Невже він аж так сильно ревнує її? А якщо ревнує, то чи означає це, що так само сильно її любить? Якщо ж любить, то чи зможе пробачити те, що вона не хоче стати його коханкою? А якщо вона не хоче стати його коханкою, то ж чи аж так сильно вона його любить? Якщо ж не сильно, то чому їй не байдуже, що він ревнує її з такою силою, що вже ні на що не зважає? У голові у Анни був суцільний хаос із думок, припущень та ідей, проте якимось дивом їй все ще вдавалося відтягнути момент прийняття остаточного рішення. Чого чекала? На що сподівалася? І сама до ладу не розуміла. Можливо, розраховувала, що проблема вирішиться сама, а може, що хтось інший зробить вибір за неї.

Увага Дмитра її злостила, намагання вуйка посприяти заручинам — доводили до шалу, а ревнощі Адама — збивали з пантелику. Поводитися розсудливо чи бодай обережно вже й не намагалася. Якось, довідавшись, що у неділю до них додому прийде Дмитро, нікому нічого не сказавши, відразу по Службі Божій пішла до колежанки. Навмисно не сказала, до кого йде, і пішла до тієї з колежанок, яка не лише мешкала якнайдалі, але й з якою бачилася якнайрідше. Може, домашні нарешті зрозуміють, що вона не лише не хоче бачитися з Дмитром, але й ніколи не погодиться вийти за нього заміж. І нехай собі кажуть, що вона непокірна, легковажна і невдячна. Їй давно все це байдуже.